Читати книгу - "Ключ"

на вулицю Руставелі. За десять секунд я вже був на її розі — якраз через той відрізок часу‚ який дається на вихід з нокдауну. Однак я ще не знав‚ куди біжу і що робитиму далі. Тому на розі Рогнідинської і Руставелі розгублено зупинився: мій знайомий міг піти і ліворуч‚ убік бульвару Лесі‚ і праворуч‚ убік Саксаганського. Та поки я роздумував‚ повз мене проїхав білий фургон‚ у кабіні сидів лише один чоловік. Сам водій. Мені стало образливо‚ що він і не глянув у мій бік‚ ніби я був порожнім місцем для нього. І ще мені зовсім не подобається‚ коли люди користуються чужим майном — чи то рухомим‚ чи нерухомим. Навіщо ж тоді я писав до партійної програми‚ що приватна власність є священною і недоторканною.

З досади я навіть подумки заспівав:

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз…

Так‚ за кермом Саватієвого фургона був чоловік‚ якого я просто не міг не впізнати. Я взагалі непогано ставлюся до наших менших братів‚ а про Кінг Конга нема що й казати.

3

У суботу, 6 червня, об одинадцятій годині симпатична «Лада» (позашлюбна дочка італійського «Фіата») на швидкості 40 км/ год. поминула КаПе між Корчуватим та Чапаївкою, і бувалий у бувальцях міліціонер сумно подивився услід машині — в останню мить пошкодував, що не зупинив її, не роздивився зблизька на того супермена, що сидів за кермом, а ще ближче — на кралю з коротенькою косичкою; саме з такими і відбуваються найчастіше дорожньо-транспортні пригоди, — подумав Інспектор Патрульович Калимник, — якщо на когось не наїдуть, то без зґвалтування не обійдеться, це точно. Ми ці лови знаємо, подумав він, помітивши біля заднього вікна телескопічну вудку (спершу йому здалося, що то дуло гвинтівки).

Він, цей милий Інспектор Патрульович, був збіса кмітливий, у мене теж складалося враження, що я вперше сів за кермо і дивуюся, як ця машина їде, чому ці колеса крутяться — точнісінько так завжди дивувався і сьогодні не можу збагнути, як може летіти літак, летіти й не падати, якщо він не махає крилами.

А того суботнього дня замість дороги (до того ж мало мені знайомої — на Обухів, Кагарлик, Богуслав і далі) я бачив Сану, я відчував її так глибоко, що в мене боліло серце і паморочилося в голові, хоч не робив жодного різкого руху і їхав на невеликій швидкості. Я не знав, чи треба нам поспішати, взагалі не думав про те, уяву дужче хвилював чудернацький сарафанчик, зав’язаний на її плечах двома бантиками, а під тим сарафанчиком не було нічого, хіба біла пелюстка.

Приймач передав дощі і грози по всій Україні, і вже за Кагарликом запахло дощем, але справжня гроза була ще попереду, ми їхали їй назустріч, ми доганяли хмари, вагітні тією грозою, і мовчки курили, мовчки слухали музику, яка виповнювала салон, як дим. Я не сказав Сані навіть про те, що довкола «мого» будинку блукав Кінг Конг, — боявся, що вона видряпає йому очі, як тільки ми ступимо на поріг «Млина», я багато чого їй не казав, хоч, може, і треба було, можливо, тоді усе б вийшло трохи інакше, інакше, інакше, та поки що вгорі тільки збиралися хмари і корчилися від породільського болю, а коли в салон полився несамовитий голос моєї любої приятельки Марини Одольської, коли вона заспівала свою «Божевільну», то я побачив у хмарах маленьке голе дитятко і провів долонею по очах.

— Тобі недобре? — спитала Сана.

— Навпаки, — сказав я. — Мені так добре, як не було ще ніколи.

— Хочеш — я поведу машину?

Ми помінялися з нею місцями, ревнива попелюшка зі злості рвонула, як скажена, і промчала стрілку, що показувала на Богуслав, та я сказав — вертаймося, бо так ми опинимося в Корсуні, нам треба взяти праворуч, і, коли ми проїхали Владиславку, там перед Богуславом нам назустріч розкинув обійми розкішний ліс, це був ще той лісочок, незгірше причеркаського, і якраз у тому лісочку нас застала гроза, несамовита злива, і я не знаю, як крізь ту зливу Сана помітила вузеньку асфальтову дорогу й різко звернула ліворуч.

Вона зняла із себе той сарафанчик у машині щоб не замочити його зняла зняла зняла із себе той сарафанчик я навіть не бачив коли тільки побачив два брунатних пуп’янки на її білих грудях не можу не хочу більше чекати сказала вона і вийшла під дощ у білій пелюстці та пелюстка була уже мокра але вона і її зняла й кинула на зелену траву не дивлячись куди кинула бо підставила обличчя дощеві дощ злизав із неї усю косметику лице стало білим білим тільки дві тернини стали чорними як у пісні а я вийшов під зливу зодягненим як пришелепок вона знімала з мене одяг зривала його нетерпляче бо він намок і прилип до тіла мої ґудзики сипалися у траву як розірване намисто і вже струмки дощу стікали моїм тілом а вона губами ловила ті струмки так жадібно їх ловила й пила опускаючись на коліна я нахилився й припав лицем до її лопаток до того місця де мали бути янгольські крила де вони прорізувалися і від того з’являвся солодкий свербіж я теж відчував його губами і всім єством він наростав наростав і розтікався усеньким тілом він як шовкова дощова вода біг рівчачком її спини і я доганяв доганяв його губами мої губи вже стали човном якого затопив білий дощ і щоб не згинути в білій повені я взяв її трохи нижче сідниць підняв і безжально притис тим місцем де росли крила до шкарубкого стовбура дерева і тоді вдарила блискавка і вдарив грім та я почув її крик так у моєму дитинстві кричали птахи яким я і досі не знаю назви ніколи не бачив їх а чув тільки крик протяжний спершу дуже гучний а потім він завмирає і мені здавалося що ті птахи падають із високості згорнувши крила та від страху вмирають ще раніше ніж падають на землю бо їхні голоси затихають іще в повітрі а-а-а-ах і якоїсь миті мені здалося що вона теж помирає я відчув у дощових краплях солоний присмак сліз чи може й крові мені навіть подумалося що її вдарила блискавка бо вона спершу знов опустилася на коліна і дивилася на мене білими невидющими очима а потім