Читати книгу - "Вечірні розмови на острові"

а всі люди так люблять теревенити та розносити новини, що якби він навіть сховався на північному кінці Кауаї або на південному кінці Кау, чаклун менш як за місяць про те почув би й звів його зі світу. Тому він зробив те, що здавалось найрозважнішим, — найнявся матросом на місце того, котрий потонув.

З одного боку, корабель був непоганим місцем, їжа сита й досхочу, щодня галети й солона воловина, а двічі на тиждень юшка з гороху та бабка з борошна й лою, так що Кеола навіть розгладнув. І капітан був добрий чоловік, і матроси не гірші за інших білих. Біда була з помічником капітана; Кеола ще не стрічав людини, якій було б так важко догодити: помічник лаяв і бив його за діло й без діла. А бився він дуже болюче, бо був чоловік дужий, і лаявся словами, немисленними для Кеоли, що походив із доброго роду й звик до пошани. А що було найгірше з усього, так це те, що, як тільки Кеола знайде нагоду поспати, зразу де не візьметься помічник і розбудить його уривком линви. Кеола бачив, що цьому кінця не буде, й Уже наважився втекти.

Десь за місяць після відплиття з Гонолулу вони побачили суходіл. Була погожа зоряна ніч, і море гладеньке, і пасатний вітер віяв рівно, коли з навітряного борту з'явився острів — смужечка пальм над самою водою. Капітан і помічник подивились на острів у бінокль, сказали, як він називається, й почали говорити про нього, стоячи біля стерна, а стернував саме Кеола. Цього острова, мабуть, іще не навідували-торгівці. Капітан гадав, що на цьому острові взагалі нема людей, але помічник був іншої думки.

— Я б і цента не дав за той довідник. Я тут пропливав якось уночі на шхуні «Юджині»; ніч була достоту як оця, тубільці саме ловили рибу зі смолоскипами, і берег жарів вогнями, ніби яке місто.

— Ну що ж, — сказав капітан, — острів з навітряного борту, он великий мис, за мапою тут нема ніяких рифів, тож минімо його з завітряного боку. Гей ти, держи під вітер, кому сказано! — гукнув він до Кеоли, який так заслухався, що забув стернувати.

А помічник вилаяв його, сказав, що з Кеоли нема й не буде пуття і що як він почастує його шворнем, то Кеола й дуба вріже.

Тоді капітан із помічником зайшли до рубки, зоставивши Кеолу самого.

«Цей острів підходить для мене якнайкраще, — подумав він, — бо якщо тут нема торгівців, то помічник ніколи не з'явиться. Що ж до Каламаке, то навряд чи він може дістатись аж сюди».

І почав спрямовувати шхуну ближче до острова. Робити це треба було дуже помалу, бо з цими білими людьми, надто з помічником, ніколи не вгадаєш, чого від них чекати: наче міцно сплять, а чи тільки прикидаються, та тільки-но хоч одне вітрило лясне, вони зразу схоплюються і з уривком линви накидаються на тебе. Отож Кеола повертав шхуну потрошечку й пильнував, щоб вона не збавляла ходу. І ось земля вже опинилась недалечке за бортом, а шум прибою погучнішав.

І враз помічник вихопивсь на верх рубки.

— Ти що робиш!? — загорлав він. — Викинеш судно на берег!

І стрибнув на Кеолу, а Кеола теж стрибнув — тільки через поруччя — й плюснувсь у всіяне зірками море. А коли виринув, шхуна вже верталась на свій курс, за стерном стояв сам помічник, і Кеола почув, як він горлає прокльони. З завітряного боку острова море було зовсім спокійне, вода — тепла, акул Кеола не боявся, бо мав при собі матроського ножа. Недалеко попереду ланцюжок дерев переривався, там було щось схоже на війстя до гавані; Кеолу підхопила припливна течія і внесла в те війстя. Щойно він був у морі, а за хвильку опинився в лагуні, вплив у широку мілку водойму, що яскріла тисячами зірок, а довкруг неї було кільце суходолу з ланцюжком кокосових пальм. І Кеола зчудувався, бо про такі острови він іще зроду не чув.

Той час, що його Кеола пробув на цьому острові, ділився на дві частини: першу — коли він був сам, і другу — коли він жив там із плем'ям. Спочатку він обходив увесь острів, шукаючи людей, і не знайшов ні душі — лише кілька хатин, що стояли купкою, та сліди вогнищ. Але попіл у тих вогнищах був уже холодний, майже позмиваний дощами, а вітри повалили декотрі з хатин. Там він і оселився: зробив лучок добувати вогонь, і гачок із скойки, й ловив та пік на вогні рибу, й лазив на пальми по недостиглі кокосові горіхи, щоб пити їхній сік, бо на всьому острові не було питної води. Дні тяглися довго, а ночі були суцільним страхіттям. Він зробив каганець із кокосової шкаралупи, а гніт — із жмутика волокна й добував олію з достиглих горіхів. Коли наставав вечір, він зачинявся в хатині, засвічував каганець і лежав, тремтячи, до самого ранку. Не раз йому спадало на думку, що краще було б лежати на дні моря, щоб його кістки там качались разом з іншими.

Весь цей час він пробув на внутрішньому березі острова, бо хатини стояли над лагуною, та й найкращі пальми росли саме там, а в лагуні було вдосталь риби. На морський берег він вийшов тільки раз, і тільки раз оглянув той берег, і вернувся, тремтячи. Бо ясний пісок, і розкидані всюди скойки, і палюче сонце, і прибій збудили в ньому тяжкі спогади.

«Не може цього бути, — думав він, — а проте — як схоже! І звідки мені знати? Оті білі люди, хоча вони й кажуть, ніби завжди знають, де саме пливуть, теж, напевне, багато чого роблять навмання. Отож хіба не може бути, що ми пливли по колу і опинились недалечко від Молокаї, а це — той самий берег, де мій тесть збирає свої долари?»

Відтоді він поводився дуже обачно й тримався берега лагуни.

Десь через місяць прибули нарешті острів'яни — шість великих пірог, повних люду. Були вони поставні, доброї породи й говорили мовою, дуже відмінною від мови Гаванських островів, але й схожих слів було багато, так що Кеола досить легко розумів їх. Крім того, чоловіки були дуже чемні, а жінки Дуже приязні; вони ласкаво прийняли Кеолу, збудували йому хатину й дали дружину, але що дивувало його найдужче, так це те, що його ніколи не посилали працювати разом з молоддю.

Ця частина Кеолиного життя на острові