Читати книгу - "Твори. Том 1"

Жанна поділяла його думку.

Поволі минав грудень, цей темний місяць, похмуре провалля кінця року. Як і торік, знову почалось відлюдне життя. Але Жанна зовсім не нудьгувала, завжди зайнята Полем, тимчасом як Жюльєн скоса дивився на нього неспокійним і незадоволеним поглядом.

Нерідко, тримаючи на руках і з нестямною материнською ніжністю пестячи свою дитину, Жанна простягала її до батька й казала:

— Та поцілуй же його; можна подумати, що ти його зовсім не любиш.

З огидою на обличчі, він злегка торкався губами безволосої голови хлопчика, вигинаючись усім тілом, неначе боячись доторкнутись до рухливих, стиснених рученят. Потім він швидко відходив геть, немовби його гнала відраза.

Час від часу приходили обідати мер, лікар і кюре; часом приїздили Фурвілі, дружба з якими все зростала.

Граф, здавалось, палко полюбив Поля. Під час своїх візитів, а іноді навіть протягом майже цілого дня, він тримав його на колінах. Граф обережно обхоплював його своїми величезними руками, лоскотав кінчик носа довжелезними вусами, потім цілував у палкому, ніби материнському, пориві. Він завжди страждав, що шлюб його бездітний.

Березень видався ясний, сухий і майже теплий. Графиня Жільберта почала знову розмови про прогулянки верхи, в яких взяли б участь усі четверо. Жанна, трохи втомлена від довгих вечорів, довгих ночей, довгих днів, таких однакових та одноманітних, з радістю згодилася і цілий тиждень тішилась життям амазонки.

Потім почались прогулянки. Вони їздили завжди парами, графиня з Жюльєном — попереду, граф із Жанною — кроків за сто за ними, спокійно розмовляючи, наче двоє друзів, бо вони справді стали друзями через схожість своїх щирих душ і простих сердець; ті, попереду, часто говорили тихо, іноді голосно сміялись, поглядали одне на одного, ніби очі їхні мали сказати щось таке, чого не промовляли уста, і раптом мчали галоном, гнані бажанням бігти, поїхати далеко-далеко, втекти геть звідси.

Потім Жільберта почала раз у раз сердитися. Іноді разом з вітром до вершників, що їхали позаду, долітав її невдоволений голос. Тоді граф посміхався й говорив Жанні:

— Моя дружина не завжди буває в доброму настрої.

Якось увечері, вже повертаючись, графиня почала дратувати свою кобилу, то пришпорюючи її, то раптом смикаючи назад поводи; чути було, як Жюльєн повторював кілька разів:

— Обережно, обережно, вона понесе вас.

— Нехай, це не ваше діло, — відповіла графиня так виразно й дзвінко, що кожне її слово неначе повисло в повітрі.

Кінь ставав дибки, брикався, з рота в нього падала піна. Стривожений граф раптом крикнув щосили:

— Обережно, Жільберто!

Тоді, наче приймаючи виклик, в якомусь нервовому запалі жінки, яку ніщо не може вже спинити, вона міцно стьобнула коня хлистом поміж вуха, кінь шалено став на диби, передніми ногами розсікаючи повітря, і, опустившись, величезним стрибком кинувся вперед і щосили помчав долиною.

Спочатку він перетнув луг, потім кинувся через ріллю, розкидаючи грудки вогкої чорної землі, і мчав так швидко, що згодом ледве видно сТало і коня, і вершницю.

Приголомшений Жюльєн залишився на місці, розпачливо гукаючи:

— Пані, пані!

У графа вирвалось якесь ричання, він припав до самої шиї свого важкого коня і, схилившись наперед усім тілом, щосили погнав його вперед. Він мчав так швидко, підганяючи і розпалюючи коня голосом, рухами та острогами, що здавалось, ніби цей величезний вершник, тримаючи поміж ніг важкого звіра, підіймав його, щоб знятися вгору. Вони мчали навпростець з надзвичайною швидкістю, і Жанна бачила два далекі обриси жінки й чоловіка, що віддалялися все далі й далі, зменшувалися, ставали неясними і, нарешті, пропали з очей, наче дві пташки, що гнались одна за одною, поки не зникли десь на обрії.

Тоді Жюльєн, ступою під'їхавши до Жанни, роздратовано пробурчав:,

— Вона, здається, зовсім збожеволіла сьогодні.

І обоє поїхали слідом за своїми друзями, що зникли в закруті долини.

Через чверть години вони помітили, що ті вертаються вже до них; незабаром всі з’їхалися.

Спітнілий, почервонілий граф задоволено сміявся, наче тріумфатор, тримаючи міцною рукою тремтячого коня своєї дружини. Графиня була бліда, одною рукою вона спиралась на плече чоловіка, наче боячись знепритомніти, і вираз її обличчя був якийсь болісний і страдницький.

І Жанна зрозуміла тоді, що граф нестямно кохає свою дружину.

Потім, протягом усього місяця, графиня була весела, як ніколи. Вона частіше приїздила в Пепль, безперестанку сміялася, в пориві ніжності цілувала Жанну. Здавалось, якісь таємні чари спустились на її життя. Чоловік її, теж щасливий, не зводив з неї очей, щохвилини намагався торкнутись то її руки, то вбрання, охоплений ще більшою пристрастю.

Якось увечері він сказав Жанні:

— Ми зараз щасливі. Ніколи ще Жільберта не була така ласкава. В неї більше не буває ні поганого настрою, ні вибухів гніву. Я відчуваю, що вона мене любить. Досі я не був у цьому впевнений.

Жюльєн теж змінився, став веселішим, тергілячішим, начебто дружба двох родин принесла кожній з них спокій і радість.

Весна видалась дуже рання й тепла.

Щодня, з тихого ранку до спокійного, теплого вечора, сонце вигрівало сходи на всій поверхні землі. То був прудкий, потужний, одностайний розквіт усіх зародків життя, один з гих непереможних натисків життєвих соків, одне з тих поривань до відродження, що їх виявляє іноді природа в свої найкращі роки, коли хочеться вірити, що молодіє весь світ.

Жанна почувала себе якось невиразно схвильованою цим шумуванням життя. Побачивши в траві яку-небудь маленьку квіточку, вона раптом переймалася млостю, її охоплювала чарівна меланхолія, якась розніжена мрійливість.

Її охоплювали зворушливі спогади про перші дні її кохання. Не через те, що у неї в серці ожило якесь почуття до Жюльєна, ні, з цим було покінчено, нокінчено назавжди, але все тіло її, яке пестив вітерець і пахощі весни, тремтіло, наче пробуджене якимсь незримим і ніжним покликом.

їй подобалося залишатись на самоті, віддаватися сонячному теплу, почувати себе у владі якихось невідомих і ясних радощів, що не збуджують жодної думки.

Якось вранці, коли вона була в такому стані наиівдрімо-ти, перед нею промайнуло видіння, — вона раптом побачила залитий сонцем просвіт у темному листі маленького гаю коло Етрета. Там вона вперше відчула тремтіння свого тіла поруч з цим молодим чоловіком, що кохав її тоді; там він уперше висловив несміливе бажання свого серця; там здалося їй, що вона зазирнула в своє ясне, сподіване майбутнє.

І їй захотілося знову побачити цей гай, ніби відвідання того місця, сентиментальне й забобонне паломництво мало змінити щось в її житті.

Жюльєн поїхав на світанні, куди — вона не знала. Звеліла