Читати книгу - "Українські народні казки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та й знов зажурився — аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!
Приходить лакей: так і так.
— Добре, — каже, — нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить:
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє — знову загадав:
— Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч — його голова з плеч!
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпивайло. — Я,— каже, — сам вип’ю, ще й мало буде!
От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.
Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи.
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!"
От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!
Вранці відчиняють баню, Думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.
— Оце, — каже, — як я міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…
— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч — його голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!
— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.
Приходить слуга:
— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар — аж чує: грають.
Він питає:
— Що там так рано грає?
— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:
— Стій! — крикнув.
Військо у лаву стало, — як перемите!
Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!
ЗАЛІЗНИЙ ВОВК
У одного царя росла золота груша. Але з неї користі не мав, бо врожай щось крало.
І примусив цар синів доглядати грушу.
Прийшов старший син під грушу і лежить. Прилізла до нього мишка:
— Царевичу, чи не дав би ти мені поїсти?
Він її прогнав. Переспав ніч, а рано встав і бачить — на дереві знову нічого нема.
Середущий так само не доглянув грушу.
Був у царя й третій син — Мишко, простий собі, домашній. Він сказав:
— Няню, піду я доглядати грушу!
Прийшов до груші, розклав вогонь, сів і пече сало.
І приповзла до нього мишка:
— Мишку, дай трохи хліба.
Хлопець дав їй скибочку із салом.
— Тепер лягай спати, а у дванадцять годин ночі я тебе розбуджу. Прилетить золота пташка із золотим кошиком, буде рвати груші. А ти вилізь так, аби не почула, може, її впіймаєш. Вона небоязка.
Опівночі мишка розбудила хлопця. Він устав і дивиться: на груші прекрасна золотопера пташка. Поклала собі кошика межи гілки і дзьобиком рве золоті груші.
Мишко помалу-помалу вибрався на грушу, при-тягся до пташки і схопив її за хвіст. Але в руках лишився один хвіст — пташка полетіла.
Вранці Мишко вернувся додому. І питає його цар:
— Ну, доглянув грушу?
— Доглянув, та що з того! Ухопив я золоту пташку за хвіст, але вона вирвалася. Лише хвіст і кошик залишилися.
Тоді цар розсердився на старших синів, дав їм коні й наказав:
— Ідіть геть по світу! Я вас не хочу знати, коли не зуміли доглянути грушу!
Старші сини поїхали.
Але і молодший сідлає коня, збирається у дорогу.
— Куди ти, Мишку?
А він каже:
— За золотою пташкою. Мушу її спіймати, бо буде знову красти від нас груші.
Їде, їде. І в одному місті побачив братів: вони в корчмі пили і гуляли. Мишко на них не зважав. Поїв хліба, напився води і їде собі далі.
Дістався на розпуття, а там написана табличка: «Підеш прямою дорогою — загинеш. Підеш наліво — не вернешся. Підеш направо — з’їсть Залізний вовк".
Став Мишко та й думає: що діяти — вертатися додому чи іти на смерть? На жодній дорозі не вказано життя.
Та лише додумався, що він піде третьою дорогою: «Якби ішов вовк, то дам йому коня — коня з’їсть, а мене лишить".
І взявся направо.
Приїжджає під великі гори. Чує, щось гуде. Подивився — грубий вовк з відкритою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські народні казки», після закриття браузера.