Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

Розміри шапок з непарними числами дорівнювали піврічному віку шепеона з додатками. Наприклад: шепеон піврічний = 51 розміру; шепеон півторарічний = 53 розміру; шепеон віком два з половиною роки = 55 розміру і т. д.

Все, здавалося, йшло нормально — і, раптом, як сніг на зелене листя, на стіл Ковбика впала доповідна Варфоломія Чадюка. Суть її зводилася фактично до трьох слів: «Ховрашкевич споює тварин».

Того ж дня у «Фіндіпоші» з'явився наказ, персонально підписаний Стратоном Стратоновичем, в якому категорично заборонялося давати спирт тваринам у найбільш напружені хвилини в зв'язку з тим, що покоління може вийти недорозвиненим. Але Ховрашкевич намагався переконати Стратона Стратоновича, що «Фіндіпошу» потрібні не інтелект шепеонів, а добротне хутро. Та Стратон Стратонович наполягав на своєму, бо вважав, що це псевдонауково, і як гуманіст дбав про повноцінність покоління не менше, ніж про гарне хутро і свій авторитет. «Третя теорія» Ховрашкевича несподівано повисла на економічній нитці.

Сім днів і сім ночей точились дискусійні битви у «Фіндіпоші». Варфоломія Чадюка — завідуючого відділом вичинки і начинки — активно підтримував Нещадим, і вони разом доводили, що з того нічого не вийде:

— Ондатра на їжака не піде…

— Я перепрошую, — перебивав їх Ховрашкевич. — Але товариш Чадюк вас неправильно інформує. Я вже давно перебудувався — так, як ви у своїй доповідній на ім'я Стратона Стратоновича радили. Ми тепер запускаємо не ондатру на їжака, а їжака на ондатру.

— Від перестановки доданків сума не міняється, — підкинув свою бухгалтерську формулу Карло Іванович Бубон, якого для масовості теж запрошували на наради науковців.

— То вам не сальдо-бульдо, — різко урвав його Ховрашкевич. — Ми маємо справу, я вам так скажу, не з мертвими цифрами, а з живою фавною.

— Шановний, — лагідно заперечував Карло Іванович, — природа давно без нас усе відшліфувала.

— То дилетантські, а не наукові погляди. Вони ні на чому не грунтуються. Так мислить кожний міщанин Кобилятина-Турбінного…

— Шановний, я вас не ображаю, — підвівся Карло Іванович, і лисина його залосніла. — Я у Києві живу.

— Ховрашкевич, — заговорив Ковбик. — Негайно попросіть у старшої від вас удвічі людини пробачення. При всіх, зараз же…

— То, я пробачаюсь, що — наказ? — спалахнув честолюбивий улюбленець. — Чи пропозиція?

— Вважайте, що наказ і моя вам порада. — Ковбик вийшов з-за столу. — Гадаю, товариші, що наші експерименти зайшли дуже далеко, і моя така думка, що час їх уже й припинити.

Ховрашкевич вперся у свою теорію, як дишель у віз, і відстоював її. Він доводив, що Кузьма уже покрив Чаніту і недалекий той день, коли у вольєрах з'являться перші маленькі шепеони. Кузя та Чаніта й справді після маленьких доз спирту уже знаходили спільну мову, але справи кінчалися суто платонічно, чого навіть за теорією Ховрашкевича було мало. А тепер за наказом Ковбика і під недремним оком Варфоломія Чадюка доводилося боротися ще й за економію сировини, що мала запах спирту. Можливо, великий день великих відкрить і настав би. Але хто-хто, а Стратон Стратонович завжди ніс тримав за вітром, як досвідчений заєць, що відчував запах вовка чи лисиці на віддалі. Ковбик не хотів цими дослідами спотворювати справжнього обличчя «Фіндіпошу». У нього був свій профіль — соціологія, а в Ковбика свій стиль: підвести «Фіндіпош» до великого відкриття, але тут-таки перекинутися на іншу проблему.

«Щось мусить залишатися і нащадкам», — думав він, але не казав цього вголос, бо це вже було теж відкриття, а його Стратон Стратонович боявся.

РОЗДІЛ XVI,

в якому розповідається про червону ковбойку, пам'ятник Олександру Пушкіну, безпрограшну лотерею, систему Сідалковського, небажану зустріч, капітан-лейтенанта, аптекарську точність, зустріч з Ковбиком, нездорову заздрість та аристократа із Вапнярки

Дні йшли, як товарняки порожняком під вікнами Ковбика; довго і нудно. Сідалковський, який ніколи не знав, що таке журба і смуток, щодня надягав, не поспішаючи, червону ковбойку і костюм Валіко (від кепочки він категорично відмовився, як і від колеса), запихав у кишені пачки лотерей і, насвистуючи «Червону руту», вирушав у парк імені Олександра Сергійовича Пушкіна. Поет упевнено сидів на п'єдесталі, а неподалік від нього проходили страшенні і запеклі бої пенсіонерів, котрі розвивали свої аналітичні здібності. Тут билися прихильники не тільки сіцілійської чи іспанської систем, а й любителі шашок і доміно. Сідалковський дивився на них і по-доброму заздрив: «У цих пенсіонерів є все: пенсія і заслужений відпочинок. А мені відпочинок тільки сниться. Можливо, у мене в кишені є виграшна лотерея, але я не провидець, і яка з них виграшна — не знаю… Вони грають у шашки, я граю в житті. Вони сидять і думають, а я сиджу і перетворюю менш цінний папір на більш дорогий — лотереї на гроші. А чи не підключити і їх до цієї гри?»

І незабаром Сідалковський справді поставив розповсюдження лотерей на широку ногу: підключив-таки сюди і шашкістів, і доміношників. Ті і ті почали грати в лотерею, як у перші дні в спортлото.

— Система Сідалковського, — не без гордості казав він своєму колезі по продажу спортлото, з яким познайомився для компанії. — Лотерея в лотереї. Розходяться — як морозиво під час шкільних канікулів у зоопарку.

З компаньйоном було легше, а головне — веселіше. Сідалковський умів сходитися з людьми швидко, як і завойовувати в них симпатію й довір'я. Тепер він тільки подавав ідеї «товаришеві по колесу», удосконалював системи продажу і здійснював загальне керівництво.

— Розум, — казав Сідалковський, — якщо він є, можна застосувати всюди. Навіть у розповсюдженні лотерей.

Через систему Сідалковського покупці утворювали такі черги за лотереями, які можливі лише після 8 березня біля пунктів прийому склотари. «Гра у лотерею» настільки захопила всіх, що квитків просто не встигали підвозити.

— Хлопці, це вам не гра в очко, — сердито попереджав юрбу сержант міліції. — У моєму секторі не грайте, — благав він, хоч після здачі поста поспішав переодягнутись і сам брав найактивнішу участь у цій азартній грі.

Метод у Сідалковського й справді був чудовий: того півмісяця він виконав тримісячний план, одержав преміальні і навіть усну подяку від адміністрації центральної ощадкаси.

«Системою Сідалковського» зацікавилось і Міністерство фінансів — не менше, ніж капітан Саприкін. Сідалковський був занесений у список республіканського управління «Спортлото», де навіть одержав перехідний кубок з погруддям Андрія Біби та фотокартку з автографами дублерів київського «Динамо».

Так удруге прийшла до Сідалковського, як пишуть у газетних нарисах, не гучна, але несподівана слава. Газети, щоправда, цього разу не повідомляли про його досягнення,