read-books.club » Сучасна проза » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) 📚 - Українською

Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)" автора Ірина Вільде. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 138
Перейти на сторінку:
Рити Валевської. Не треба це сьогодні розцінювати як каяття. Ні. Тричі ні. Коли б Риті Валевській була б дана можливість наново повторити останніх десять років свого життя, то в принципі прожила б їх так само, з тією лише різницею, що вже не повірила б, буцім для ідеї, для священної справи комунізму потрібно, щоб такі, як вона, позбавлялись щастя материнства, морились сексуальним голодом і самотністю. Так само, як давно перестала вірити, ніби для возвеличення бога потрібно, щоб люди не їли м'яса в означені дні чи цілували запорошену долівку.

Два роки пізніше виникає на Нашівщині великий політичний процес. Борис — один з трьох головних звинувачених. Ішлося про підпали панських маєтків і дві випадкові смерті (у судових актах вони фігурували, як навмисне вбивство) — адміністратора одного маєтку і сільського поліцая.

Всіх трьох чекав недавно введений військово-польовий суд і смертна кара. Буквально години вирішували справу. Дякуючи одному трюкові оборони, справу передано звичайному судові, де мали розглядати її присяжні.

Сподіваючись смерті, Борис написав листа до Рити:

«Рито, пишу вам, бо знаю, що більше не побачимося. Я б хотів попрощатись з вами, як з найближчою мені на світі людиною. Рито, я хочу признатись вам у чомусь, чого я ніколи б не сказав вам, якби не ця дурниця (це ж зовсім по-дурному — покидати цей світ у тридцять один рік, — правда?) — смерть. Рито, я любив вас. Кажу про це в минулому часі, бо поки цей лист дійде до вас, мене вже не буде в живих. Ви, чиста, горда, цілеспрямована, наче сонячний промінь, і не підозрівали, якою страшенно дурною, брудною, коли хочете почути правду, земною любов'ю любив я вас. Коли б ви знали, дівчино, скільки це мені коштувало — бути по-товариському ввічливим з вами. Скільки разів так було, що, попрощавшись з вами, я, як шпіцель, ішов за вами вслід, аж доки ви не зникали за дверима чужої чи своєї хати. Смійтеся ж з мене, дурня, Рито! Що вам ще сказати? Чи страшно вмирати? Може, не так страшно, як жаль, жаль, що так мало зробив для справи, жаль, що так по-дурному сходжу з арени, і до болю жаль, що більше вас не побачу. Цілую вас, моя незаймана, моя пречиста. Будь мужня, найдорожча. Передавайте привіт товаришам. І скажіть їм, що я тримаюсь і триматимусь до останньої хвилини. Хай будуть спокійні. Їм не доведеться стидатись за мене. Люблю вас, люблю вас.

Борис».

Лист до Ритиних рук попав, коли Борис був уже поза небезпекою смерті. Коли прочитала його, заплакала з надміру щастя. Повірила раптом, що Борис не може залишатись у тюрмі тепер, коли нарешті порозумілись між собою, коли тут, на волі, чекає їх таке велике щастя.

Процес трьох тривав понад два місяці і закінчився звільненням для Бориса Каминецького. Річ в тому, що, коли йшлося про участь у підпалах і вбивстві згаданих двох людей, суд висунув перед присяжними лише два питання: винен — не винен, так або ні.

Борис вийшов на волю перевагою одного голосу. Біля тюремних воріт, де чекали на нього товариші, Рита при всіх кинулася йому на шию з щасливим риданням.

Приголубив її по-братськи, вловивши відповідну для цього хвилину, сказав зніяковівши:

— Винний перед вами, Рито, за того дурного листа. Забудьте його. Думав хлоп, що буде вмирати, і вдарився у лірику.

Рита як сміялася крізь сльози, так відразу згасла. Втягнула голову у плечі і відсторонилася, уступаючи своє місце товаришам, які, коли б можна було, несли б на руках Бориса.

Удар був завеликий навіть на її «чоловічі» сили.

Ошаліла від болю, довго роздумувала над його словами, вкінці прийшла до переконання, що Борис, вважаючи себе приреченим, не захотів і їй ламати життя. Як благородно — і як жорстоко!

Але чому дозволила йому одному вирішувати їх спільну долю? Була молода, здорова, фізично і морально загартована, могла і без чоловічого ліктя пройти крізь життя, ще й з дитиною на руках.

Знав, мусив знати, що вона ніколи не стала б вимагати чого-небудь для себе чи дитини в ущерб великій справі.

А що найважніше — кохав її. Може, не так безтямно, не так захланно[59], як вона його, але лист, писаний у годину смерті, свідчить, що з усіх його друзів вона одна йому найближча.

Що ж здержувало її поговорити з ним, відкрити й переконати його, як далеко він без рації?

При всьому безумі свого кохання до Бориса, Рита не могла цього зробити.

Почуття чисто жіночої сором'язності, свідомість можливого упокорення, зранена жіноча гордість, все ж таки підслухана в дитинстві розмова матері з батьком про її невроду не залишилися без сліду, не дали Риті зробити рішучого кроку.

Згодом намагалася його зрозуміти до того, щоб аж могти виправдати: був надто мужчиною, щоб зв'язувати собою жінку, якої не зможе завжди і всюди захистити.

І так, здавалося, непомітно минав час у чергуванні пір року й губив свій рахунок. На котромусь відтинку часу затягли зичливі люди Риту у книгу старих дів-дівиць, і начеб аж стало все на своїм місці. У всякому разі, публічна опінія перестала цікавитись, чому панна Валевська не виходить заміж, а якщо задумує виходити, то за кого і коли.

Здавалося, осілася в своєму нутрі і сама Рита. Коли оце з минулого літа стала Рита помічати в собі якісь дивні настрої, якщо не сказати примхи.

Котрогось ранку, взуваючи черевики, знайшла неможливо огидними свої бутси.

Була такою ж, як і всі інші жінки. Нащо ж було їй носити ці чоловічого фасону незграбні черевиська та корчити з себе гермафродита?

Через деякий час, побачивши у своєї колеги, молоденької історички, квітчасту сукню, Рита захотіла такої і для себе. Боже ти мій, ще не втратила почуття самокритики й добре знала, що ні обличчям, ні фігурою не дорівнює своїй молодій колезі, а проте страшенно, по-бабськи, захотілося їй такого яскравого, легкого плаття. Тим паче, — констатувала з гіркотою, — ще рік, ще два, ще три — і буде вважатись непристойним носити в її віці плаття веселих тонів.

Це ще не все.

Вона, що, відколи пішла з дому, їла виключно з чужих столів чи у мензі[60] заморювала голод різними консервами, тепер відкрила в собі непереборне бажання готувати, поратись біля кухні, подавати до столу та запобігати хвали тих, для кого старалася.

І щойно згодом усвідомила, що ці ненормальні забагання — це перші прояви страшної недуги, ім'я якої — психоз материнства.

Звідкіль це

1 ... 38 39 40 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"