Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

легко переступає через дві шпали разом, широкоплечий, вузькозадий, і довге, як у сестри — кольору воронового крила, волосся здригається в такт крокам. Сам напросився, похмуро подумав Редрік. Сам. І чого це він так відчайдушно напрошувався? Просто тремтів весь, сльози на очах... «Візьміть мене, містере Шухарт. Мені різні люди пропонували, але я хотів би тільки з вами, вони ж усі ні на що не придатні! Батько... Але ж він тепер не може!» Редрік зусиллям волі обірвав цей спогад. Думати про це було огидно, і, можливо, через те він став думати про Артурову сестру, про те, як він із цією Діною спав — і тверезий спав, і п’яний спав, і яке це щоразу було розчарування. Просто незбагненно: така розкішна баба, вік би з нею кохався, а насправді — порожняк, обман, лялька нежива, а не жінка. Наче, згадується, гудзики на маминому светрі — бурштинові такі, напівпрозорі, золотаві, так і хочеться запхати їх у рот і смоктати в очікуванні якоїсь незвичайної насолоди, і він брав їх до рота і смоктав, і щоразу страшенно розчаровувався, і щоразу забував про це розчарування — навіть не забував, а просто відмовлявся вірити власній пам’яті, варто було йому знову їх побачити.

А може, татусь його до мене підіслав, подумав він про Артура. Он у нього яка пушка у задній кишені... Ні, навряд. Стерв’ятник мене знає. Стерв’ятник знає, що зі мною жарти погані. І знає, який я у Зоні. Ні, дурниці все це. Не перший він мене просив, не перший він сльози лив, інші й навколішки ставали... А пушки вони всі з собою тягають по першому разу. Вперше і востаннє. Невже востаннє? Ох, востаннє, хлопче! Ось що виходить, Стерв’ятнику, востаннє. Так, татуню, дізнався би ти про цю його витівку — так би його костурами віддухопелив, синочка свого, в Зоні вимоленого... Він раптом відчув, що попереду щось є — недалеко вже, метрів за тридцять-сорок.

— Стій, — сказав він Артурові.

Хлопець слухняно завмер на місці. Реакція у нього була доброю — він так і застиг із занесеною ногою, а потім повільно й обережно опустив її на землю. Редрік зупинився біля нього. Колія тут помітно йшла вниз і повністю ховалася в тумані. І там, у тумані, щось було. Щось велике і нерухоме. Безпечне. Редрік обережно потягнув ніздрями повітря. Так. Безпечне.

— Уперед, — сказав він тихо, почекав, поки Артур зробить крок, і рушив за ним.

Краєм ока він бачив Артурове обличчя, різьблений його профіль, чисту шкіру щоки і рішуче стиснуті губи під тонюсінькими вусиками.

Вони занурилися в туман по пояс, потім — по шию, а ще через кілька секунд попереду забовваніла скошена брила вагонетки.

— Усе, — сказав Редрік і почав стягати рюкзак. — Сідай, де стоїш. Перекур.

Артур допоміг йому стягнути рюкзак, а потім вони сіли поруч на іржаву рейку, Редрік відстібнув один із клапанів, дістав згорток з їжею і термос із кавою і, поки Артур розгортав пакунок і прилаштовував бутерброди на рюкзаку, витяг із-за пазухи флягу, відгвинтив кришечку і, зажмурившись, зробив кілька повільних ковтків.

— Ковтнеш? — запропонував він, обтираючи долонею шийку фляги. — Для хоробрості...

Артур ображено похитав головою.

— Для хоробрості мені не треба, містере Шухарт, — сказав він. — Я ліпше кави, якщо дозволите. Вогко тут дуже, правда?

— Вогко, — згодився Редрік. Він сховав флягу, вибрав бутерброд і взявся жувати. — Ось туман розійдеться, побачиш, що тут навкруги суцільні болота. Раніше у цих місцях комарів було — страшне діло...

Він замовк і налив собі кави. Кава була гаряча, густа, солодка, пити її зараз було навіть приємніше, ніж спиртне. Від неї пахло домом. Гутою. І не просто Гутою, а Гутою в халатику, просто зі сну, ще із залежаним рубцем від подушки на щоці. Дарма я в цю справу вплутався, подумав він. П’ятсот тисяч... А на дідька мені ці п’ятсот тисяч? Бар я на них купувати збираюся, чи що? Гроші потрібні, щоби про них не думати. Це правильно. Це Дік слушно сказав. Але ж я про них і так не думаю останнім часом. На дідька мені ці гроші? Будинок є, сад є, без роботи в Хармонті не залишишся... Завів мене Стерв’ятник, гнида смердюча, завів, як молоденького...

— Містере Шухарт, — сказав раптом Артур, дивлячись у сторону, — а ви справді вірите, що ця штука виконує бажання?

— Маячня! — розгублено промовив Редрік і завмер із піднесеним до рота стаканчиком. — А ти звідки знаєш, за якою такою штукою ми йдемо?

Артур зніяковіло засміявся, запустив п’ятірню у волосся кольору воронового крила, посмикав і сказав:

— Та от здогадався!.. Я вже і не пригадую, що саме наштовхнуло мене на цю думку... Ну, по-перше, раніше батько весь час бубонів про цю Золоту Кулю, а останнім часом раптом перестав і замість цього зачастив до вас, а я ж знаю — ніякі ви не друзі, хай би що там батько казав... Потім, він дивний якийсь став останнім часом... — Артур знову засміявся і покрутив головою, щось пригадуючи. — А остаточно я все зрозумів, коли ви на пустирі випробовували цей дирижаблик... — Він поплескав долонею по рюкзаку, де лежала туго згорнута оболонка повітряної кулі. — Чесно кажучи, я вас тоді вистежив, і, коли побачив, як ви мішок з камінням підіймаєте й ведете над землею, тут вже мені все остаточно прояснилося. Як на мене, у Зоні, крім Золотої Кулі, нічого важкого більше не залишилося. — Він відкусив від бутерброда, пожував і замислено промовив з набитим ротом: — Я от тільки не розумію, як ви її чіплятимете, вона ж, напевно, гладенька...

Редрік продовжував дивитися на нього поверх склянки і думав, до чого ж вони не схожі один на одного, батько і син. Нічого спільного між ними не було. Ні обличчя, ні голосу, ні душі. У Стерв’ятника голос хрипкий, улесливий, підлий якийсь, але коли він про це говорив, то говорив чудово. Не можна його було не слухати. «Рудий, — казав він тоді, перехилившись через стіл. — Нас же двоє залишилося всього, та на двох дві ноги, і обидві твої... Кому ж, як не тобі? Це ж, може, найцінніше, що в Зоні є! Кому ж дістанеться, га? Невже тим чистоплюям дістанеться, з їхніми машинами? Адже я її знайшов, я! Скільки там наших по дорозі полягло! А знайшов я! Собі беріг. І зараз нікому б не віддав, але руки, бачиш, короткими стали... Крім тебе — нікому. Скільки я різних молокососів дресирував, цілу школу, розумієш, для них відкрив, — не можуть, кістка не та... Ну добре, ти не віриш. Не віриш — не треба. Тобі