Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Ульріх заявив, що це, мовляв, неподобство — тлумачити переживання й враження, про які вони розмовляли, так, немовби в них відбувається не просто своєрідна переміна мислення, а на зміну звичайному мисленню приходить надлюдське. І хай би там як те називали — божественним осяянням чи, за новітньою модою, просто інтуїцією, — він вважав це найбільшою перешкодою справжньому розумінню. На його переконання, нічого не виграєш, поступившись фантазіям, які не витримують зваженої перевірки.

 — Це, — вигукнув він, — тільки вощані крила Ікара, які у високості розтоплюються. Якщо хочеш літати не лише уві сні, то треба навчитися літати на крилах залізних. — І, кивнувши головою на свої книжки, по короткій хвилі повів далі: — Ось християнські, юдейські, індійські й китайські свідчення; декотрих з них відділяють одного від одного понад тисячу років. А проте в усіх виявляєш ту саму, відмінну від звичайної, але загалом цілісну структуру внутрішнього руху. Всі вони майже з точністю відрізняються одне від одного лише тим, що йде від їхнього зв’язку з тою чи тою теологічною системою, з релігійною будовою, під дахом якої вони знайшли прихисток. Виходить, ми маємо право припустити, що є ще один певний стан, незвичайний і дуже важливий, в який здатна перейти людина і який давніший за релігії.

А з другого боку, — додав він, — церкви, тобто цивілізовані колективи релігійних людей, завжди ставилися до цього стану з недовірою, що нагадує недовіру бюрократа до приватного підприємництва. Його захоплень вони ніколи не сприймали без застережень, а навпаки, докладали великих і, очевидно, виправданих зусиль до того, щоб замінити їх реґламентованою і зрозумілою мораллю. Тож історія цього стану — це ніби проґресивне заперечення й витіснення, що нагадує осушування болота.

А коли духовне панування церкви, — завершив він, — і її лексика застаріли, дійшло, певна річ, до того, що цей наш стан узагалі почали вважати всього-на-всього якоюсь вигадкою. Чому це буржуазна культура, що прийшла на зміну релігійній, мала бути релігійнішою, ніж та?! Вона довела той другий стан до убозтва, до ролі собаки, який приносить у зубах нагромаджений досвід. Нині безліч людей нарікають на розум і намагаються переконати нас, що у хвилини, коли на них сходить найглибша мудрість, їм допомагає мислити якась особлива здатність, вища, ніж звичайна здатність мислити. Це — останні, самі собою вже цілком і повністю раціоналістичні, публічні рештки такого явища; останні рештки висушеного болота виявилися казна-чим! Отож колишній стан тепер можуть дозволити собі, крім поетів у віршах, лише неосвічені люди в перші тижні кохання як тимчасове сум’яття; це, сказати б, запізнілі зелені листочки, що іноді розпускаються на дерев’яних ліжках і катедрах. Але там, де цей стан спробує повернутися до свого первісного бурхливого росту, його нещадно випалюють вогнем і затоптують!

Ульріх говорив майже так само довго, як хірург миє до ліктів руки, щоб не занести в операційне поле мікробів; і з таким самим терпінням, такою самою самовідданістю і спокоєм, які не в’яжуться з неминучим хвилюванням в операційній залі. Та, домігшись цілковитої стерильности, він мало не з тугою згадав про невеличку інфекцію й лихоманку, бо тверезість любив не заради неї самої. Аґата сиділа на драбинці, з якої діставали з полиць книжки, й коли брат примовк, нічим не виявила свого зацікавлення; вона дивилася в безкраю, океанську сіризну неба й прислухалася до мовчання так, як перед цим — до слів. Тож Ульріх із трохи відчутною впертістю — він ледве приховував її за жартівливим тоном — провадив далі:

 — То повернімося до нашої лавки в горах і череди, — запропонував він. — Уяви собі, що там сидить який-небудь канцелярист у новеньких, щойно з фабрики, шкіряних штанях із зеленими підтяжками, на яких вигаптувано: «Боже поможи!» Цей чоловік втілює реальний зміст життя — зміст, сказати б, у відпустці. Тому власне існування чоловік наразі усвідомлює, певна річ, не так, як завжди. Спостерігаючи за чередою, він корів не лічить, числами не оперує, не визначає живої ваги худоби, що перед ним пасеться, прощає своїх ворогів і з ніжністю думає про свою сім’ю. Череда обернулася для нього з речі практичної на річ, сказати б, моральну. Можливо, звісно, що він усе ж таки щось там прикидає на око, оперує числами й не зовсім прощає, але все це принаймні повито лісовим шелестом, дзюрчанням струмка й сонячним світлом. Однією фразою це можна сказати так: те, що загалом становить зміст його життя, йому видається «далеким» і «по суті, малозначущим».

 — Вакаційний настрій, — машинально докинула Аґата.

 — Цілком слушно! І коли невакаційне життя-буття видається йому тут «по суті, малозначущим», то це означає лише одне: поки триває відпустка. Отже, сьогодні істина полягає ось у чому: в людини два стани буття, свідомости й мислення, й від смертельного жаху, який це могло б їй навіяти, вона рятується тим, що один стан вважає відпусткою від другого, перервою всередині його, відпочинком від нього чи ще чим-небудь, про що вона, здається їй, знає. А містика, навпаки, була б пов’язана з планами на тривалі вакації. Той канцелярист, мабуть, побачить у цьому щось ганебне й ту ж мить, як він це, зрештою, й робить щоразу наприкінці відпустки, відчує: справжнє життя — в його впорядкованій канцелярії. А хіба ми відчуваємо щось інше? Можна дати чому-небудь лад чи ні — ось від чого завжди залежить те, як людина до чого-небудь поставиться — цілком серйозно чи ні; і саме тут цим переживанням і враженням щастить менше, бо за тисячі років вони не позбулися свого первісного безладу й незавершености. І для таких речей є готове поняття «манія» — манія релігійна чи любовна, як тобі завгодно; можеш не сумніватися: нині навіть більшість людей релігійних так позаражалися науковим мисленням, що не важаться придивитися, що ж це таке горить у самісінькій глибині їхнього серця, і завше ладні назвати той пал по-медичному — манією, навіть коли офіційно висловлюються й інакше!

Аґата звела на брата погляд, в якому щось зашипіло, як ото вогонь під дощем.

 — Нарешті ти таки вивів нас зі скрутного становища! — закинула вона йому, коли він змовк.

 — Маєш рацію, — погодився він. — Та ось що дивно: ми закрили все це, як ото затуляють дошками небезпечну криницю; але якась краплина цієї жахливої диво-води все ж таки лишилася й пропалює дірку