Читати книгу - "Анна Київська"

— Герцог Вільгельм забороняє пити у воєнний час будь-які міцні напої.

— Годі! Герцог Вільгельм чинить як знає. Коли йому подобається командувати армією ченців, то на здоров’я!

— Ці ченці, ваша величносте, — грізні, добре вишколені й озброєні воїни…

— Але їх куди менше, ніж у нас. Маєш рацію, вони справді хоробрі, я мав змогу оцінити їх особисто у Валь-лес-Дюні, на який колись ходив разом із Байстрюком. Заспокойся, Гослене, число переважить.

— Хай Господь вас почує! — пробурмотів Гослен Шонійський, покидаючи короля.

У свої п’ятдесят років він відчував, що стомився воювати і старіє. Гослен прагнув відпочинку, хоч добре знав, що втіхи полювання ніколи не замінять йому втіх війни. Як і кожен добрий рицар, він мав уже починати готуватися до смерті, помалу передавати своє багатство синам, не забувши при цьому Рубцюватого, якого він мав за рідного сина.

Втомившись, він пішов перепочити. Надворі знову пустився дощ.

Дружба між Олів’є Арльським та Рубцюватим, як тепер усі називали Пилипа, дедалі міцніла. Пилип глибше пізнав трубадура й краще розумів юнакову поведінку відтоді, як довідався про його дитинство. Попервах ця дружба засмутила Гослена Шонійського, він побоювався, щоб його підопічний не дав утягти себе в розпусту. Та він дуже швидко заспокоївся: Пилип уже починав верховодити над Олів’є, ніби стаючи для нього старшим братом. Друзі зустрічалися часто — щоразу, коли їм дозволяла їхня служба.

Наприкінці лютого 1054 року вони супроводжували королівську армію; нею командував сам король, що забажав розгромити Нормандію. Забившись під покривало з вовчої шкури, що обважніло під холодним дощем — він не вщухав від самого їхнього виїзду з Дре, — вони вели неквапну розмову.

— Ти й досі не доказав мені своєї розповіді, яку почав того грозового дня, коли ми з тобою познайомилися… Пригадуєш, ти розшукував мене… Я чогось весь час думаю, що йшлося про королеву… Невже я помиляюсь? Чому ти мовчиш? Хіба я не розповів тобі всього про себе, навіть того, чим я не дуже пишаюсь?.. Я бачу, ти мені не довіряєш… Твоя дружба не така міцна, як моя.

— Олів’є, любий мій Олів’є, я відчуваю до тебе глибоку приязнь, ти й сам знаєш… Але час минув… Мене вже не цікавить те, про що я хотів у тебе спитати… Тому й мені більш нема чого тобі розповідати. Що ж до мого минулого, то буде краще, як ти нічого про нього не знатимеш. Не подумай, що це з мого боку неприязнь, просто я більше не хочу про все те думати.

— Даруй, що своєю безглуздою цікавістю я роз’ятрюю твої давні рани. Не вбачай у цьому нічого поганого, це звичайний вияв моєї любові й бажання допомогти тобі.

— Завдяки твоїй любові, Олів’є, а також любові вельможі Шонійського життя здається мені не таким похмурим. Іноді я навіть забуваю про своє страшне обличчя й скалічену ногу.

— Розкажи мені всю правду! В очах у тебе я бачу твою душу.

— Жінкам гарна душа ніколи не замінювала гарного обличчя. Сам бачу, який страх я наганяю на них, який я їм бридкий.

— Не всім! Хіба ти забув про оту привітну подавальницю з корчми на березі Сени? Я добре помітив, що ти їй сподобався, а проте тоді ти знітився більше, ніж тепер. Тобі приніс полегкість королевин бальзам.

На щастя, сутінь приховала рум’янець, що проступив на обличчі в Пилипа. Він знав цю мазь; її виготовили грецькі лікарі з Києва за порадою княжни, яка особисто розпитала про її склад у новгородського знахаря. Мазь тамувала біль від опіків і гоїла рани. На прохання трубадура Анна склала список необхідних рослин і наказала зарізати молодих птахів, жир яких був потрібен. Королева дала цю суміш Олів’є і задумалась. Як Олів’є здогадався, що вона має деякі знання в медицині? Про це ж відомо тільки Ірині та Олені.

Олів’є не наполягав. Пилипові здалося, що його друг задрімав. Він поринув у мрії, вщерть заповнені нею, мрії, ледь позначені смутком. Коли і його почав долати сон, Пилип мимоволі вимовив уголос її ім’я:

— Анна…

Поруч заворушився його друг. Пилип відчув, як той дихнув йому у вухо:

— Тобі, тільки тобі одному я зізнаюсь: як і ти, я потай кохаю її і ладен померти за неї… Не бійся нічого й мовчи… Як і ти, я кохаю її безнадійно. Для неї я тільки музика, що ділить ліжко з її чоловіком. Я дізнався від її дам, що вона не гнівається на мене за це.

— Мовчи!

— Ні, дай мені сказати… Ти, ти можеш зрозуміти мене, бо теж кохаєш її і знаєш її набагато давніше за мене…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Не гнівайся, ти ж бо був у почті, що супроводжував її до Франції? Тож ти побачив її раніше за мене. Хіба ні?

— Еге ж, звісно, але я ніколи до неї не підходив. А з тобою вона любить грати й співати.

— Це правда, нас єднають музика й пісні, які ми складаємо: вона — про свій край, а я… про неї.

Пилип випростався.

— Ти знаєш її пісні? Можеш показати їх мені?

— Збираючись у дорогу, я одну з них переписав.

— Покажи!

— Завтра, коли розвидниться.

— Ні, зараз!

Олів’є покопався в торбі, що лежала в нього під головою, і дістав згорнутий трубочкою пергамент; товариш одразу ж вихопив пергамент у нього з рук. Притиснувши до грудей дорогу пісню, Пилип поповз до багаття, що кидало в темінь останні відблиски. Потім накрився з головою накидкою, розв’язав на пергаменті стрічку й, запинаючись, почав читати при миготливому тьмяному світлі:

Благословенна будь, Пречиста діво,

Твій образ супроводжує мене від Новгорода,

З волі твоєї в мене народився ніжний син,

Наповнивши щастям серце моє сумне.

Хай з волі твоєї він проживе довге й добре життя,

Співаючи славу тобі й сину твоєму.

Я назвала його Філіппом,

Таким любим мені ім’ям…

Сльози затуманили Пилипові очі, і він не міг далі читати, але все його єство сповнилося щастям. «Вона не забула про мене, — думав він, — вона не забула про мене…» Так, він став страховиськом, опинивсь у вигнанні далеко від Русі, але вони дихають одним повітрям, і Анна не забула про нього!

Заспокоївшись, він повернув Олів’є згорнутий пергамент і одразу ж заснув.

Наступного ранку дощ ущух. Королівська армія захопила графство Евре, спаливши й пограбувавши все на своєму шляху і не зустрівши справжнього опору, а потім повернула на Мант, де перегруповувалося підкріплення з