Читати книгу - "Том 11"

напр[иклад], в 1-й частині «Царівни», та й у всіх оповіданнях в збірці, скрізь живі буковинські люди, нехай хоч і в профіль, силуетами змальовані (наприклад], в оповіданні «Жебрачка», «Час», «У св. Івана» і т. п.— між іншим, яка «німеччина» в сих оповіданнях?), а в Коваленка і С° маріонетки з написами «писар», «становий» і т. і., ті маріонетки говорять таке, якого ні на Україні, ані деінде в світі ніхто не говорить. Найменш мені подобається її оповідання «Мужик», хоч воно найменш німецьке, і коли вона піде на сей шлях, то недалеко зайде. Тепер лайте мене. Я не тільки не відучу К[обилянсько]ї від німецької] мови, але попрошу її зредагувати один мій ні м[е ц ь к и й] переклад мого оповідання для німецького] берлінського видання українських] оповідань, куди мене люди, дякуґочи К[оби-лянські]й, запрошують. К[обилянськ]у збираюсь «втра-вить» ще й в російську] літературу, бо, видно, вона її з третіх рук знає, а по-моєму таки, напр[иклад], Тургенєва і С° варто з перших рук приймати. Лайте ще раз або похваліть.

Можу Вас повіншувати, друже? Остатнє ч[исло] «Громадського] голосу» сповіщає про перемогу радикалів. Мені шкода молодих соц[іал]-демократів] русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соц[іал]-демократію руську вона не може, сей напрямок таки прокинеться, згодам вільний від решток національно-духовної неволі, від йкої ще не визволився Яросевич і тов[ариші], се занадто уні-версадьний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного] талану), то ввернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-^демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т[о] є[сть] як мають, напр[иклад], українські], польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою. Се була б нова «Історична Польща». Але писати про такі речі без публіцистичного талану — пожалься боже! маю досить досвіду для того, аби знати, що публіцистика не мої ризи. Хотілось би знайти якого талановитого публіциста на Україні і «втравити» його в се. Я думаю... але знов-таки — «не кажи гоп, поки не вискочиш».

Мені здається трохи чудним, що на з’їзді постановлено «ніколи більше не здіймати питання» про соц[іал]-дем[ократію]. Як можна постановляти щось за інших людей? Адже, може, через скілька років більшість в партії буде зовсім інша, тоді що? Тоді ся «постанова» буде мертвою буквою, запевне.

Познайомилась недавно (листами) з Кузьмою. Треба постаратись щось порадити йому, тільки для сього мог*) власного бажання трохи мало,— я сама подібна до героя моєї «Давньої кавки»,— що то тільки й мав талан до віршів не позичений, а власний. Бувають часи, коли мені хотілось би стати капіталісткою, такий час, між іншим, тепер. Що ж, коли належу до народу, у якого літератори мусять бути безсеребрениками або шукати іншої роботи чи — іншого народу!

Простіть, пищу знов нерозбірно і погано, се я знов лежу. Зробили мені на ногу машину, та от все роблять в ній реформи, а я тим часом мушу лежати, бо вільною ногою не можна на землю ступати. Через тиждень, кажуть, пустять додому, але се залежить від реформ, а скільки їх ще треба буде, покаже практика. Бачите, яка практична політика, чи пак медицина. Шановний друже, присилайте мені в Гадяч (як торік) «Громадський] голос» і що буде цікавого з виступів рус[ької] соц[іал]-де-м[ократії], хоч би й на польській мові (коли не важитиме багато в пакеті) — все оце, звичайно, на мій кошт. Я ду-5>маю, що туди буде доходити; коли буде доходити, то шліть і потім восени і взимі, там у мене тепер завжди зв’язки з Ґадячем є. Туди ж пошліть і поп[улярні] вид[ацня] дядька. Може, згодом дам і ще яку адресу, а се тепер даю на всякий случай, щоб не переписуватись про такі речі з Укр[аїни]. Досада, що тепер не можу везти нічогісінько, тож мушу тепер читати так, як індики глитають, не пережувавши, аби швидше. «Спілка», спасибі їй, прислала ще книжечку Мопассана — вибір і переклад порядні. Далебі, такий лінивий робітник, як я, не вартий стільки дарунків.

Пишіть, що і кому маю від Вас сказати на Укр[аїні], може, маєте діло, я вивчу напам’ять і скажу. Ви давно щось писали, та тоді я ще була дуже запаморочена наркозом, то й забула. Тепер я «в здравом уме и твердой памяти». Заїхати у Львів ніяк не можу, бо ледве соваюсь по світі, не знаю, як ще додому дістанусь. Приїду, але заїду в Галичину і на Буковину, як буду вільніше розпо-ряджувати собою.

Писатиму Вам ще звідси, а потім з Гадяча. В Росії тепер якийсь хаос, незгірше австрійського, цікаво, як він зблизька видасться. Тим часом рубрику Russland 1 в берлінських] газетах читати не дуже весело: голод,

арешти, страйки, бійка... Все-таки добре, що я помалу, все життя привикала до «заключения» і «стеснения сво-боды» через хірургію,— се капітал на будуче,— як гадаєте? «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно». Бувайте здорові.

Л. К.

76. ДО М. І.ПАВЛИКА 18 червня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

Шановний друже 1

Напишу оце короткий лист, а більше згодом, не хочу затримувати посилки. Я написала своїй ще молодшій сестрі в Київ, щоб вона знайшла в публ[ічній] бібл[іотеці] те, що Ви просите. Вона зрозуміла так, що треба тільки дядькових статей, і через те прислала виписку з «Киевлянина», «Письмо в ред[акцию]», а я оце посилаю її Вам. Сказати правду, і я якось не зрозуміла Вас: сестра пише, що в ч. 265 «Пет[ербургских] вед[омостей]» за

Леся Українка. Єгипет. Фото. 1912 Автограф листа до І. Я. Франка від 21 жовтня 1898 р.

1874 р. є тільки стаття самого О. М і л л е р а, а не суперечка дядька проти нього. Чи Вам потрібен і текст сеї статті Міллера? Більш в «Пет[ербургских] вед[омостях]», як пише сестра, нічого нема на сю тему. Тим часом напишу їй, щоб виписувала замітки «Киевл[янина]», належні до сього питання, а про статтю Міллера напишіть точніше. Може тільки статись, що сестри досі нема в Києві, бо родина наша має бути досі вже на селі. Не знаю теж, кого б із знайомих могли б тепер застати мої листи в Києві,— на літо звідти всі втікають. Тоді вже мусите пождати, поки