Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Він нарешті також підвівся. Очі старого світилися доброзичливістю. Мало не сльозили ся від радості й щастя, що він поруч із самою Таумі Ремпбелл, і водночас виразно сміялися, це Таумі добре бачила.

«Проклятий старий», — подумала Таумі й раптом згадала:

— Ви обіцяли мені дані про маму й Ліонеля.

— Звичайно, я не забув, — старий дістав зі своєї бездонної кишені конверта. — Тут фотографії й адреса могили вашого брата. І деякі дані про вашу вельмишановану матінку.

Хай вам щастить, люба Таумі. Не забувайте про мої слова. Строк вам на роздуми — до найближчого подіуму.

З яким би задоволенням Таумі запустила в цього божевільного (без сумніву — божевільного) старигана сумочкою чи дряпнула його темні, густо поорані зморшками щоки. Все ж вона видушила ввічливу посмішку.

— Я не поїду ні до якої Юкрайни, тим більше по череп, — обернулася вже в дверях. — Дякую за прийом і відомості про брата. Хоча я думала, що він живий.

— Щасливої дороги, моя квітко, — прошепотів старий.

У великому залі до Таумі підійшов молодик, той, що її супроводжував, і сказав, що нагору можна піднятися ліфтом.

— Он як? Тут навіть є ліфт! — Таумі вибухнула й не приховувала свого гніву.

Так познущатися з неї. Ха-ха! Вона не боїться нічиїх погроз. У неї досить сили і впливу. Старий її підтримував, он як! Припустимо, що щось було, що важили не тільки її талант і вроджена чарівність, не вміння по-королівськи триматися на подіумі й робити все, що принесло їй славу королеви світового подіуму, найдорожчої моделі, яка приносить цим задрипаним агентствам, кутюр’є і прихованим та явним покровителям модельного бізнесу неабиякі прибутки. Ха і ще раз ха, аякже, платили б вони їй такі гонорари тільки за посмішку, тільки за прохід, якби ця посмішка не висяювала діамантами, а її дефіле не сипало золоті монети й не викликало шелест зелених папірців і чеків у сотнях і тисячах кишень!

Таумі благополучно покинула старовинний, зовні напівобдертий особняк, на тихій нью-йоркській вулиці. У своїй нью-йоркській квартирі вона розпечатала конверта. З фотографії їй вимучено посміхнувся немолодий вже чоловік. Брат, якого вона пам’ятає тільки за дитячими спогадами. Зовсім не такий, молодий, хай з вітром в голові, але привабливий і лагідний до неї. Господи, що робить з людьми час. Час і безпутне життя. Чому ж він жодного разу не обізвався?

«А я?» — спитала себе Таумі.

Втікаючи від цього запитання, Таумі налила собі у фужер білого сухого вина. Гарного білого сухого вина, привезеного з Іспанії. Привезеного з Андалузії, де, як сказав їй старий винороб, трохи схожий на мавра, вино ще у винограді просочується високим південним небом, андалузькими піснями про кохання, розлуки й повернення, віршами їхнього великого Пана поезії Федеріко (Лорки, здогадалася Таумі) і вбирає в себе красу жіночих ніг, що чавлять дозрілий виноград. Взагалі-то виноград топчуть, вичавлюють, вичавлюють сік для вина чоловіки, але існує давнє, ще з римських часів, повір’я, що треба неодмінно запускати хоча б на півгодини до цієї роботи найвродливіших жінок, то вино буде по-особливому смачним. А ще, зі сміхом сказав дон Мануело, відомо, що їхні жінки, йдучи топтати виноград, нічого не вдягають під свої довгі барвисті спідниці й виноградини можуть бачити те, що не доступне узріти чоловікам, котрі зі сміхом і піснями топчуться біля великих чанів з виноградом, коли туди залазять жінки. І маленькі виноградини, особливо чоловічого роду, так-так, бо є чоловічі й жіночі виноградини, так от, виноградини-чоловіки, бачачи ті бездонні ущелини, котрими андалузькі жінки кохаються, хмеліють від захоплення і починають вже в чані бродити, наповнюватися особливим градусом. Ах, яке з них виходить вино!

Тепер Таумі й собі усміхнулася.

Вусатий старий винороб із лукавою примругою чорних, мов смола, циганських очей!

І в Андалузії у неї було кохання з молодим танцівником із Малаги, готовим, як він сказав після ночі кохання, якщо вона, богиня Таумі, накаже, кинутися зі скелі. Бо як він зможе її забути…

«Напевне забув, — думає Таумі. — А може, й ні… Може, й ні. Може, він вилазить на ту скелю і дивиться на захід…»

Хуан, Хуаніто… Яка дурня!

Таумі дістає з шафочки коробочку і вкидає у фужер з білим андалузьким вином таблетку. Легке снодійне. Сильного їй пити не можна, може й не прокинутися, сказав лікар.

Вона п’є вино із розчиненим снодійним, і вночі їй сниться, наче вони вдвох із мамою танцюють у великому чорному чані. Втім, чан із чорного стає срібним, потім жовтим і нарешті мідним. Ногам, що тупцяють у якомусь місиві, стає тепло, потім гаряче, нестерпно гаряче, пекуче. Таумі розуміє, що то не чан для винограду, а великий мідний бик, у якому колись мучили перед стратою, а то й живцем підсмажували злочинців.

— Мамо, — розпачливо шепоче Таумі.

— Не бійся, я з тобою, я тебе не покину, — відказує мама.

Вона бере доньку за руку. Ніжно стискає пальці. Але чан-бик пече дедалі дужче, вже важко дихати. Таумі задихається. І тоді мама бере її, теперішню, мов маленьку, на руки і високо над головою підіймає. Вже Таумі над чаном, вона бачить якесь місто, за ним гори, але ж внизу стоїть мама, мама, якій печуть ноги, якій важко дихати.

— Мамо, киньте мене, — тихо просить Таумі.

— Ні, я тебе не кину, — мама шепче-стогне. — Я тебе не кину, Таумі, бо ти королева і внучка Туммі Маліколоне. Великої Туммі. Дихай, Таумі, я витримаю. Витримаю…

Чан починає кружляти, а над ним, на руках у мами, Таумі. Світ пливе вже в шаленому танці. І тут Таумі помічає — чан-бик стоїть на краю урвища, над проваллям. Вона кричить…

Таумі прокидається, жахливо спітніла.

Пригадує сон. Що це було, що він означає… Де зараз її мама? Може, вона жива?

Таумі хапає конверта. Дістає пожовтілий аркуш паперу. І здригається, коли починає читати. То лист від мами, написаний у Ференстеді, флоридському містечку, де вони тоді жили. Але ж вони жили разом, у маленькому будиночку на березі моря. Таумі нікуди не відлучалася, чому ж мама написала їй цього листа? Чому розповідає про день, проведений нею так, наче доньки не було поруч? Розповідає про прості речі — як встала вранці, снідала, зустрічалася з сусідкою, що робила далі… Чому мама не показала їй цього листа? Чому його не було в маминих речах, які вона розбирала після маминої смерті? І як лист опинився в цього старого придурка Джавіртана?

«Дорога донечко