Читати книгу - "Глибинний шлях"

Він зустрів мене дуже привітно. Виглядав він стомленим.

— Сьогодні ранком приїхали? — спитав я.

— Відкіля ви знаєте?

— Зважаю на ваш вигляд, а по-друге, тут у готелі вас пізнали і вже сповістили мене.

— Чи не Тарас Чуть?

— Так.

— А я думав, що він не впізнає, бо дивився на мене якось нерішуче.

— Спочатку таки і не впізнав. А потім пригадав. З ним, здається, це часто трапляється.

І я розповів про випадок з Догадовим.

— А де ж він його бачив?

— Мабуть, у Аркадія Михайловича, або в Черняка, або в редакції «Зорі».

— А хто він такий, цей журналіст?

— Зараз працює палеонтологом. До речі, здається, єдина людина, що гаряче виступає на захист Макаренка.

— Інтересно… Ну, добре. Розповідайте, що у вас нового.

Що я міг розповісти Томазяну? Я не помічав ніде нічого загрозливого або підозрілого щодо людей, яких обіцяв йому охороняти. Шелемеха поїхав, на Самборського ніхто ніяких захмахів не робив, Ліда була схвильована, але безпосередньо її творчої роботи це не стосується. Ярослав Макаренко — ось людина, доля якої мене найбільше турбувала. Звісно, що моя доповідь в основному була про цього інженера. Я переказав те, що чув про Макаренка, зокрема докладно спинився на розповіді Догадова. Про розмову із самим Макаренком промовчав, вважаючи, що це буде порушенням мого слова і що нічого особливого для Томазяна це не дасть.

Він слухав уважно, не перебиваючи, але, принаймні так мені здавалося, нічого з моєї розповіді по-справжньому його не зацікавило.

— Добре, — сказав нарешті, дослухавши до кінця розповідь. — Ліда Шелемеха виїздить на дев’ятсот двадцять п’яту шахту. Доведеться вам теж туди їхати. Ви її ангел-охоронець. Тільки пам’ятайте: не треба бути надоїдливим і завжди маячити перед очима.

— Я це й так роблю, бо брат теж доручив мені охороняти її, тільки з інших причин.

Вислухавши, яке доручення поклав на мене Станіслав, Томазян залишився цілком задоволений.

— А тепер, — попросив я, — розкажіть своєму Ватсонові, що ви знайшли у тайзі.

— З охотою.

Втомлений слідчий зручно вмостився на кушетці і, підклавши подушку під голову, почав своє оповідання:

— По-перше, от що мені точно відомо. Першого червня, перед світанком, до Свердловська прибув літак з Москви. З того літака вийшов пасажир у сірому плащі, в чорній кепці та з маленькими рудими вусами. Він поспішав до Іркутська. Черговий по аеропорту вирішив відправити його далі поштовою машиною. Вони мають можливість майже завжди посадити двох-трьох пасажирів у великі літаки, що перевозять пошту. Того самого ранку в аеропорту попросився швидше відправити його в Іркутськ високий на зріст мужчина в костюмі кольору хакі і в жовтих крагах. Відкіля він прибув, не вияснено. В корінцях квитків прізвище першого записано Черепашкін, а другого — Виноградов. Виноградова теж посадили на поштовий літак. Треба вам сказати, що за цим Виноградовим уже стежили органи розшуку. Коли літак вилетів, в аеропорт прибули люди, які мали затримати цього суб’єкта. На жаль, вони запізнилися. В Іркутськ було надіслано відповідну шифровану телеграму. Ну, ви знаєте, поштовий літак прибув сюди без пасажирів. Пілот і бортмеханік засвідчили, що пасажири зникли на шляху для них непомітно. Парашутний люк був відкритий, відкрити його могли тільки пасажири. В літаку було три парашути, проте пасажири тими парашутами не скористалися. Отже, можна запідозрити, що один з пасажирів хотів викинути другого, але справа скінчилася тим, що вони випали обидва… Зрозуміло, яка їх доля… Пілот і механік справді могли не помітити, як вони випали. Можливо, літак дуже здригнувся. Але таке буває й на повітряній ямі. А гуркіт мотора гучніший за людський крик. Тільки ж постає питання: що могло викликати цю трагічну історію? Крім того, разом з пасажирами зник мішок з московською поштою в Іркутськ. В мішку були важливі документи, які пересилала лабораторія металів на ім’я Лідії Шелемехи. Документи ці призначалися для Саклатвали. Через два дні з Москви вислали копії документів, і все це, можливо, обійшлось би гаразд, якби пасажири поштового літака справді розбились на смерть.

Томазян помовчав трохи, ніби збираючись з думками.

— Треба було б встановити їх смерть і розшукати той мішок з поштою, — сказав він далі. — За моїм дорученням досвідчені агенти не припиняли розшуків, уперто обстежували кожний квадратний кілометр тайги, розпитували тамтешніх мешканців. Я сам виїхав туди, як тільки одержав відомості, що першого червня двоє шукачів золота бачили, як з літака, пролітаючого над тайгою, стрибнув парашутист. Один розповідав, що парашутист спускався з якимсь вантажем, а другий запевняв, ніби бачив під одним парашутом двох людей. Обидва золотошукачі (вони спостерігали кожний окремо) думали, що з літаком трапилось нещастя, і сподівались — от-от машина впаде. Але літак промчав далі і зник за лісом. Зважаючи на те, золотошукачі не розшукували парашутиста. Обидва гадали, що стрибок той зроблено із спеціальним завданням і парашутист не потребує допомоги… Дізнавшись про цю новину, я, звичайно, розпорядився обслідувати місцевість, над якою бачили парашутиста. Другого дня серед густого чагарника, що ріс над вузенькою річкою, знайшли недбало згорнутий парашут. У тому місці я був. Огляд переконав мене, що парашутист спеціально вибрав ту місцину для спуску. Це невеличкий майданчик, придатний навіть для посадки невеликого літака. Ні сліду людей, ні мішка з поштою ми не знайшли.

Томазян замовк.

Його розповідь надзвичайно зацікавила мене. Що за дивна історія?

— Який той парашут? — спитав я.

— Звичайний. А ви розумієтесь на парашутах?

— Доводилось стрибати…

— Парашут шовковий, п’ятдесят чотири квадратних метри, учбовий….

— І ніяких там познак?

— Є номер. Р-002561.

— А по номеру нічого не можна встановити?

— Лише те, що він випущений фабрикою три роки тому.

— Що ж ви з приводу цього думаєте?

— Мені ясно, що принаймні один з двох пасажирів лишився живий. Його треба будь-що знайти.

— Як?

— Будемо шукати скрізь: і в тайзі, і поза тайгою. Тепер я одчув виразну небезпеку, що нависла над моїми друзями і над будівництвом Глибинного шляху. Чиясь рука намагалась вирвати секрети, що належали державі. Чи не та сама рука дбає про зрив велетенського будівництва?

— Не знаю, чи знайдуть його в тайзі, — говорив далі Томазян. — Та думаю, що московська пошта і кореспонденція на ім’я Лідії Дмитрівни Шелемехи не цілком задовольнить цього енергійного парашутиста або тих, хто з ним спільно працює. Отже, треба стежити за тими, хто крутитиметься коло цієї дівчини та її товаришів. Пайрекс-алюміній — це річ, про яку мріють за кордоном. Мріють там також про рисунки літостатів. Тому за оточенням