Читати книгу - "Галапагос"

шлюп «Бігль», коли це судно її Величності 27 грудня 1831 року сміливо вирушило в плавання навколо світу. «Бігль» принаймні мав компас і секстант, а також мореходів, які добре знали зоряне небо й могли з достатньою точністю визначити місцеположення свого судна на годинниковому циферблаті Всесвіту. А ще «Бігль» мав ліхтарі та свічки для нічної пори, підвісні ліжка для рядових моряків і матраци з подушками для офіцерів. А на «Баійї де Дарвін» кожен, хто мав тепер намір залишитися тут на ніч, мусив би схилити свою стомлену голову на залізну обшивку або зробити так, як робитиме Хісако Хірогуті, коли вже не зможе тримати очі розплющеними. Хісако сідатиме на кришку унітаза в одному з туалетів біля центрального салону, поклавши голову на руки, а руками обхопивши раковину для вмивання.

Натовп біля готелю я порівняв із припливною хвилею, чий гребінь пронісся над автобусом, щоб уже не повернутися назад. А натовп у порту нагадував скоріше торнадо. Тепер цей розлючений смерч посувався від берега до міста — в присмерку, підгодовуючи сам себе, бо грабіжників уже самих можна було грабувати: адже вони тягли на собі омарів і вина, електронні прилади й портьєри, вішалки для одягу й сигарети, стільці й згорнені килими, рушники, покривала і таке інше.

Отже, капітан зліз зі щогли, подряпавши об щаблі свої ніжні босі ноги. І на судні, і в усьому порту, скільки він міг бачити, не було ні душі. Спершу капітан рушив до своєї каюти, бо був у самих спідніх. Він сподівався, що мародери залишили йому бодай щось із одягу. Та коли він повернув вимикач, щоб засвітити в каюті світло, то це нічого не дало, бо всі електричні лампочки були викручені.

Електрика на судні все ж була, адже в машинному відділенні збереглися запаси акумуляторних батарей. Річ у тому, що розкрадачі лампочок залишили без світла машинне відділення ще до того, як звідти можна було повиносити батареї, генератори та пускові двигуни. Тож ті розкрадачі несамохіть зробили людству велику послугу. Завдяки їм судно ще могло плисти. Без навігаційних приладів «Баійя» була сліпа, як Селіна Макінтош, але все-таки лишалась найшвидкохіднішим судном у тій частині земної кулі й могла розтинати хвилі на максимальній швидкості протягом двадцяти діб без дозаправки, якщо у непроглядній пітьмі машинного відділення все буде гаразд.

Однак уже через п’ять діб у відкритому морі виявиться, що у непроглядній пітьмі машинного відділення щось вельми негаразд.

Розшукуючи по всій каюті бодай якийсь одяг, щоб прикрити голе тіло, капітан, звичайно, не мав наміру виходити в море. В каюті не знайшлося навіть носовичка чи махрової серветки. Так капітан уперше відчув, що таке брак тканин; тоді це була для нього просто незручність, але згодом той брак гостро позначатиметься на його подальшому житті протягом усіх тридцяти років, які йому ще залишились. Він не матиме чим захистити тіло ні від сонця вдень, ні від прохолоди вночі. Як же він і решта перших колоністів заздритимуть Акіко, дочці Хісако, — адже в тої буде хутряний покрив!

Усі, крім Акіко, доки вона сама не народить пухнастих дітей, змушені будуть удень носити ламкі накидки й капелюхи з пір’я, перев’язаного риб’ячими кишками.

А «Мандаракс» казав зовсім протилежне:

Людина — це двонога істота без пір’я.

Платон (427? -347 до н e.)

Нишпорячи по каюті, капітан не втрачав спокою. Тут, на носі судна, із душа ще крапала вода, і капітан прикрутив кран. На це його влада, що там не кажіть, іще поширювалась. Стриманість завжди була одна з його головних рис. Як я вже казав, травна система в капітана ще мала що перетравлювати. Та ще важливіше для нього було те, що тепер від нього ніхто нічого не очікував. Ті, що розграбували судно, майже всі мали численних і страшенно бідних родичів, і вони вже починали закочувати очі, ляпати себе по животах і показувати від горла вниз, як це робили дівчатка канка-боно.

Не втрачав капітан і свого славнозвісного почуття гумору, задовольняти яке йому було тепер легше, ніж будь-коли. Чого це він має вдавати, ніби життя — серйозна річ? Адже на судні не лишилося навіть щурів. А втім,’на «Баійї де Дарвін» щурів ніколи й не було, що можна вважати ще однією удачею для людства. Бо якби щури зійшли разом із першими поселенцями на берег Санта-Росалії, то людям не було б чого їсти вже за якихось півроку.

А потім, доївши все, що зосталося б від людей та від себе самих, щури й собі вимерли б.

Сказав «Мандаракс»:

Щури!

Котів і псів пороздирали всіх тієї хмурої пори,

В колисках немовлят кусали,

З чанів повиїдали всі сири

І кухареві в ополоник устромляли писок — суп хлебтали,

Барильце тріснули ікри,

Чоловікам в брилі шмигали, як до власної нори,

Жінкам псували вечори,

Бо навіть їхнє щебетання

В гидкому гинуло вищанні -

Вели симфонію щури.

Роберт Браунінг (1812–1899)

Розумні капітанові пальці, нишпорячи в кромішній темряві на носі судна, намацали десь на бачку в туалеті півпляшки коньяку. Це була взагалі остання пляшка, яка ще збереглася на борту, а її вміст — єдина речовина від носа до корми й від спостережного поста на щоглі до кіля, яку людська істота здатна була перетравити. Кажучи про це, я, звичайно, не припускаю можливості канібалізму. І не беру до уваги того факту, що сам капітан був цілком придатний для їжі.

І саме коли капітанові пальці міцно вхопили шийку пляшки в темряві, щось велике дуже владно штовхануло «Баійю де Дарвін». Почулися чоловічі голоси з нижньої, човнової палуби. А було ось що: команда буксира, який доставив пальне та харчі на колумбійське вантажне судно «Сан-Матео», тепер вирішила позбавити «Баійю де Дарвін» двох рятувальних шлюпок. Матроси перетяли носові швартови «Баійї», і буксир підштовхував її ніс у бік затоки, щоб можна було спустити на воду рятувальні шлюпки з правого борту.

Тож тепер «Баійю» з Південноамериканським материком з’єднував лише один кормовий трос. Висловлюючись поетично, той кормовий трос став білою нейлоновою пуповиною всього сучасного людства.

Капітан, як і я, цілком міг бути духом на «Баійї де Дарвін». Люди, що скидали наші рятувальні шлюпки, навіть не підозрювали, що на борту є жива душа.

Знову самотній, як не рахувати мене,