Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Бачите число? — збуджено спитав Дженнінгс. — Шосте червня. Шосте червня! Чотири роки тому. Мати й дитина…
Торн повільно підійшов і став, дивлячись на порослі травою пагорбки.
— Ці дві тільки й є свіжіші на всьому кладовищі, — гордо промовив Дженнінгс. — А решта всі такі давні, що й написів не розібрати.
Торн не озивався. Потім укляк біля могил і стер з надгробка порох і засохле болото, щоб прочитати написи.
— Марія Аведічі Сантойя… — вголос проказав він. — Дитя Сантойя… In morte et in nate amplexantur generationes.
— Що воно таке?
— Латина.
— А що означає?
— У смерті… і народженні… покоління з’єднуються.
— Оце знахідка!
Дженнінгс укляк поруч Торна й з подивом побачив, що той плаче. Глухо ридає, похиливши голову. Дженнінгс почекав, доки він заспокоїться.
— Ось воно… — здавлено промовив Торн. — Тепер я знаю… Тут лежить моє дитя.
— І, певно, жінка, що народила дитину, яку ви виховуєте.
Торн запитливо поглянув на нього.
— Марія Сантойя, — пояснив Дженнінгс, показуючи на надгробок. — Тут лежать мати й дитина.
Торн непевно похитав головою, ще не усвідомивши змісту його слів.
— Подумайте, — сказав Дженнінгс, — ви ж питали Спіллето, де мати. Ось вона, мати. А можливо, тут-таки й ваша дитйна.
— Але чому тут?.. У такому місці…
— Цього я не знаю.
— Чому на цьому страшному кладовищі?..
Дженнінгс дивився на Торна. Він і сам нічого не розумів.
— Є лиш один спосіб усе з’ясувати, Торне. Коли вже ми знайшли ці могили, то зможемо докопатися й до решти.
Він заніс ломика й увігнав його в землю. Ломик угруз майже до руків’я і, глухо вдаривши у щось, спинився.
— Це буде не дуже важко. Домовини всього за фут чи півтора під землею.
Дженнінгс роздовбав ломиком злежану землю, тоді заходився розгрібати її руками.
— Ви не хочете допомогти? — спитав він Торна.
Той знехотя взявся до роботи. Від холодної землі пальці в нього одразу почали дубіти.
Через півгодини, брудні, мокрі від поту, вони відкинули з бетонних домовин останні грудки землі. І лиш тоді розігнули спини.
— Дух чуєте? — спитав Дженнінгс.
— Еге ж.
— Мабуть, ховали поспіхом, не дотримуючись правил.
Торн промовчав. Душу йому краяв біль.
— Котру першу? — спитав Дженнінгс.
— А може, не треба цього робити?
— Треба.
— Якось воно не по-людському…
— Коли хочете, я покличу шофера.
Торн зціпив зуби й похитав головою.
— Тоді берімося, — сказав Дженнінгс. — Спершу велику…
Він підважив бетонне віко ломиком і трохи посунув його вбік, рівно настільки, щоб можна було вхопитися пальцями за край.
— Ну, беріться ж, хай вам абищо! — гримнув він на Торна.
Торн узявся йому допомагати, і вони, чимдуж напруживши м’язи, на превелику силу почали піднімати важенну плиту.
— Ох ти ж чорт, з добру тонну буде! — крекчучи, видушив із себе Дженнінгс.
Урешті, наваживши всім тілом, вони поставили віко майже сторч і вдержували так, поки очі їхні досліджували темну домовину.
— Боже милий! — вихопилось у Дженнінгса.
В домовині лежав труп шакала.
Черва та якісь комахи обліпили його з усіх боків, копишачись на рештках падла й шкури, що зоставалися ще на кістяку.
Торн здригнувсь і відсахнувся назад. Край віка вислизнув йому з рук, і важка бетонна плита лунко гримнула об домовину й розкололася на кілька частин. Хмара мушви шугнула вгору. Дженнінгс сполохано кинувся до Торна, послизнувся й мало не впав, але зрештою схопив його і потяг геть від могил.
— Ні! — загорлав Торн.
— Ходімо звідси!
— Ні! — не вгавав Торн. — Другу!
— Навіщо? Ми побачили все, що нам було потрібно.
— Ні, другу теж! — відчайдушно опирався Торн. — Може, й там звір!
— Ну то й що?
— Тоді, може, моя дитина ще жива!
Його безтямні очі змусили Дженнінгса спинитися й повернути назад. Він підняв з землі ломика й підважив ним менше віко. Торн нахилився, вхопився пальцями за край плити, і за секунду вона стала сторч. Обличчя Торнове спотворив біль. У маленькій домовині лежали рештки немовляти. Його крихітний череп був розтрощений на шматки.
— Голівка!.. — похлинувся слізьми Торн.
— О Боже!
— Вони вбили його!
— Ходімо звідси.
— Вони вбили мого сина! — заволав Торн несвоїм голосом.
Раптом бетонна плита впала назад на домовину, і обидва з жахом втупилися в неї.
— Вони вбили його! — ридав Торн. — Убили мою дитину!..
Дженнінгс ривком випростав його й силоміць потяг геть. Та нараз і сам зупинився й з жахом прикипів до місця.
— Торне, погляньте!
Торн повів очима туди, куди показував Дженнінгс, і побачив попереду голову великого чорного собаки-вівчарки. Його близько посаджені жовті очі хижо світилися, з розтуленої пащеки текла слина. Пес злісно загарчав. Торн і Дженнінгс стояли, мов скам’янілі. Тоді звір поволі висунувся з-за кущів, і його стало видно від голови до ніг. Він був худющий, весь у рубцях, на боці виднілася свіжа рана. Заворушились і кущі трохи збоку, й показалася ще одна собача морда, сіра й спотворена. Потім вигулькнула третя, четверта, потім ще і ще, по всьому кладовищу. Звідусіль насувалися темні тіні, і тепер їх було вже не менш як десяток — оскаженілих з голоду псів. З їхніх морд скапувала слина…
Торн і Дженнінгс так і стояли на місці, боячись не те що поворухнутись, а й поглянути один на одного. Тим часом собача зграя ще трималася на відстані й лиш моторошно повискувала.
— Вони чують… трупи… — прошепотів Дженнінгс. — Треба йти назад…
Затамувавши віддих, вони почали помалу задкувати, і в ту ж мить собаки рушили в їхній бік, низько пригнувши голови й неначе вистежуючи здобич. Торн спіткнувся й мимоволі скрикнув. Дженнінгс підхопив його і, намагаючись не виказувати тривоги, прошепотів:
— Ні в якому разі не бігти… їм потрібні… тільки трупи…
Одначе, порівнявшися з розкритими могилами, собаки не зупинились, а неухильно посувалися вперед, і далі не спускаючи з ока їх двох. Відстань між тваринами й людьми щомить зменшувалася, пси підступали все ближче. Дженнінгс озирнувсь і з тривогою побачив, що до огорожі лишається ще не менш як сотня кроків. Торн знову спіткнувся й ухопивсь за нього, обох бив нервовий дрож. Вони позадкували далі, аж поки вперлися спинами в щось тверде. Торн здригнувся й позирнув назад. Вони стояли біля підніжжя кам’яного ідола, і тепер були наче в пастці. Собаки оточили їх з усіх боків, закривши будь-які шляхи до втечі. На якусь хвилю й хижаки, і їхні жертви, оточені вискаленими пащеками, немовби застигли. Сонце вже підбивалося над обрієм і кидало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фантастика Всесвіту. Випуск 4», після закриття браузера.