Читати книгу - "Казки"

й дужче, подивилася на гострий ніж і знову кинула погляд на принца, а той і вві сні вимовив ім’я молодої дружини: тільки вона одна була в його думках. Ніж затремтів у руках русалочки, вона кинула його геть у море — море зачервоніло. Там, де він упав, здалося, краплини крові виступили на воді. Ще раз поглянула вона на принца напівзгаслим зором і кинулася з корабля в море.

Над морем зійшло сонце; його проміння падало ласкаво й тепло на мертвотно-холодне морське шумовиння, та русалочка не почула смерті. Вона бачила ясне сонце, і над головою її літали сотні чудових прозорих створінь; крізь них вона бачила білі паруси на кораблі, рожеві хмари на небі. Їхні голоси були мелодійні, але такі ніжні, що ніяке людське вухо не могло б вловити їх так само, як ніяке людське око не могло їх узріти.

Русалочка помітила, що й у неї таке ж тіло, як у них, і вона все дужче й дужче відділяється від морського шумовиння.

— Куди ж я йду? — спитала вона, і її голос пролунав, як і в цих створінь, так невловиме ніжно, що земна музика не змогла б передати цих звуків.

— До дочок повітря! — відповіли вони. — Ми летимо в жаркі країни, де пекуче повітря душить людей, і навіваємо там прохолоду. Ми розносимо в повітрі пахощі квітів і даємо людям відраду і зцілення. Ти, бідна русалочко, усім своїм серцем прагнула до того ж, що й ми, ти любила й страждала, летімо ж із нами в захмарний світ.

І маленька русалочка підняла свої прозорі руки до сонця, і на її очах вперше з’явилися сльози.

На кораблі знову лунав гомін, вирувало життя. Вона побачила принца зі своєю гарною дружиною, які скрізь шукали її. Сумно дивилися вони на морське шумовиння, ніби знали, що вона кинулась у хвилі. Невидимо русалочка поцілувала молоду в чоло, усміхнулася принцу і разом з іншими дочками повітря полинула на рожеву хмарку, що пливла в небі.

Ялинка

У лісі стояла чудова ялинка. Місце в неї було хороше — багато сонця й повітря, а навколо старші подруги — і ялини, і сосни. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря, їй було байдуже до селянських дітей, що приходили і щебетали біля неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сідали під ялинкою і казали:

— Ой, яка вона мила, маленька!

А деревце і слухати їх не хотіло.

Минув рік — і в ялинки виріс новий рядок пагінців, минув другий — і додався ще один. За пагінцями можна було впізнати, скільки ялинці років.

— Ох, якби я була такою великою, як інші! — зітхала маленька ялинка. — Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити своєю верхівкою далеко-далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітах, а коли б повівав вітерець, я б поважно хитала головою, зовсім як оті великі ялини!

Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці і ввечері.

Надходила зима, і все довкола вкривав сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!

Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таким великим, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим — це ж найкраще у світі», — думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла від жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева робилися голими, довгими та тонкими, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани і везли з лісу.

Куди їх везли? Що їх чекало?

Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:

— Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?

Ластівки не знали, але чорногуз подивився замислено, кивнув головою і сказав:

— Так, можливо! Я зустрічав багато нових кораблів, коли летів з Єгипту. На кораблях були чудові щогли. І гадаю, що то були ті дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони опинилися високо, дуже високо!

— О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях! А яке ж воно, море? На що воно схоже?

— Ну, про це треба довго розповідати! — сказав чорногуз і полетів.

— Радій зі своєї молодості! — казало сонячне проміння. — Радій зі свого дужого росту, свого юного життя.

І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.

Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або рівні з ялинкою, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.

— Куди їх везуть? — спитала ялинка. — Вони ж не більші за мене, одна навіть набагато менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?

— Це ми знаємо! Це ми знаємо! — зацвірінькали горобці. — Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! Їх чекає така велика розкіш і шана, яку тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.

— А потім? — спитала ялинка і затремтіла всім гіллям. — А потім? Що було з ними потім?

— Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно!

— А може, і я піду таким блискучим шляхом? — раділа ялинка. — Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою й густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та розкоші! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!

— Радій нам! — казали сонячний промінь і повітря. — Радій зі своєї молодості та волі!

Але вона не раділа, а