Читати книгу - "Щастя Ругонів"

— Але, — вихопився майор, — хіба ви гадаєте, що нас не позаарештовують, коли ми дозволимо повстанцям спокійно увійти до міста? Я заприсягаюся: за якусь годину мер і всі службовці опиняться в полоні, не кажучи вже про вашого чоловіка й усіх відвідувачів вашого салону.

Маркізові здалося, ніби в куточках Фелісітиних вуст пробігла легенька усмішка, коли вона з переляканим виглядом спитала:

— Ви так думаєте?

— Та їй же богу! — зауважив Сікардо. — Республіканці не такі дурні, щоб залишити ворогів у себе в затиллі. Завтра в Пласані не залишиться жодного службовця, жодного чесного громадянина.

По тих словах, що їх вона сама так уміло викликала, Фелісіта випустила чоловікову руку. П’єр уже не пробував піти. Завдяки своїй жінці, розумна тактика якої все ж таки не дійшла до нього, він ні на мить не запідозрив її таємного спільництва, перед ним відкрився план дій.

— Треба добре обміркувати, перш ніж зважитися на щось, — сказав він майорові. — Моя жінка, мабуть, має слушність, дорікаючи нам, що ми забуваємо за свої сім’ї.

— Звичайно, пані має слушність, — вихопився Грану.

Майор енергійним жестом насунув глибше капелюха і сказав, твердо відрубуючи слова:

— Має вона слушність чи не має, мені все одно. Я майор національної гвардії й мені давно вже пора бути в мерії. Визнайте, що ви боїтеся і залишаєте мене самого. Що ж, на добраніч.

Він уже взявся за ручку дверей, як Ругон утримав його:

— Послухайте, Сікардо…

І він потягнув його в куток, зауваживши, що Вюйє нашорошив свої здорові вуха. Потім він тихенько пояснив майорові, що треба залишити в резерві хоч трохи людей, щоб відновити лад у місті, коли підуть повстанці. Але розлютований вояк уперто не захотів лишати свого посту. Тоді П’єр зголосився стати на чолі резерву.

— Дайте мені ключ од повітки, де переховується зброя та набої, — сказав він, — і накажіть, щоб чоловік п’ятдесят були напоготові.

Сікардо кінець кінцем погодився на ці запобіжні заходи. Він довірив П’єрові ключ од повітки, звісно, і сам розуміючи, що даремно тепер чинити опір повстанцям, а все ж уважаючи за свій обов’язок пожертвувати собою.

Під час цієї розмови маркіз із хитрим виглядом прошепотів декілька слів на вухо Фелісіті, — певне, привітав її з майстерно вданою сценою. Стара жінка не могла сховати посмішки. Коли Сікардо, збираючись іти, потис руку Ругонові, вона спитала його з переляканим виглядом:

— Так це вирішена справа, ви нас кидаєте?

— Старий наполеонівський солдат не дозволить якійсь мерзоті залякати себе, — відповів він.

Він був уже на сходах, коли Грану кинувся за ним:

— Якщо ви йдете до мерії, то попередьте мера про те, що діється. А я піду заспокою жінку.

Тепер уже Фелісіта нахилилася до маркізового вуха й прошепотіла з таємною радістю:

— Далебі, я воліла б ліпше, щоб цього майора було заарештовано. Він надто вже старається.

Тим часом Ругон провів Грану знову до вітальні. Рудьє, що весь час мовчки приглядався з свого кутка всій сцені, згоджуючись енергійними жестами з усіма запобіжними заходами, приєднався до них. Коли маркіз і Вюйє теж підвелися, П’єр сказав:

— Тут лишилися самі мирні люди, то я от що пропоную: треба нам усім сховатися, щоб уникнути арешту й бути на волі, коли сила знову до нас повернеться.

Грану мало не цілував його, Рудьє та Вюйє вільніше зітхнули.

— Незабаром ви мені будете потрібні, панове, — поважно провадив колишній торгівець олією. — Нам випаде честь запровадити лад у Пласані.

— Покладіться на нас І — вигукнув Вюйє з запалом, що налякав Фелісіту.

Але час летів. Дивні захисники Пласана, котрі поховалися, щоб краще захищати місто, квапилися кожний втекти й залізти в добру схованку. Залишившися сам із своєю дружиною, П’єр порадив не барикадуватися, але коли до неї прийдуть — відповісти, що чоловік надовго поїхав. А що Фелісіта вдавала з себе дурненьку, прикидаючись, що їй страшно, і перепитувала, чим усе це скінчиться, то він гостро сказав:

— Це тебе не обходить. Дозволь мені самому вести наші справи. Вони від того підуть тільки краще.

За хвилину він уже притьмом ішов вулицею Ван. Діставшись проспекту Совер, він побачив, що з старого кварталу вийшов загін озброєних робітників. Вони співали «Марсельєзу». «Отакої! — подумав він. — Ледве встиг! У місті повстання».

Він прискорив ходу й попрямував до Римської брами. Поки вартовий поволі її відчиняв, П’єр умивався холодним потом. Ступивши кілька кроків по дорозі, він помітив при місячному світлі на другому кінці містечка колону повстанців; їхні рушниці виблискували в срібному промінні місяця. П’єр бігцем подався до завулка св. Мітра і прибіг до матері, де він не був уже довгі роки.

IV

Антуан Макар повернувся до Пласана після повалення Наполеона. Йому неймовірно пощастило, бо він не брав участі ні в одному з останніх смертоносних походів імператора. Він переходив з одної залоги до іншої, ведучи далі те саме безглузде солдатське існування. Таке життя сприяло пишному розквітові його природних порочних нахилів. Лінощі, пияцтво, що накликало на нього безконечні кари, він підніс до культу. Але наймерзенніпшм у цьому негідникові було його презирство до злиденного люду, що з ранку до вечора заробляв собі хліб.

— У мене вдома є гроші, — казав він частенько своїм товаришам. — Відбуду свій строк і заживу буржуєм.

Ця певність та ще його груба темнота перешкодили Антуанові дослужитися хоча б до чину капрала.

За весь цей час він ні разочку не брав відпустки і не приїздив до Пласана, бо брат завжди знаходив якийсь привід, щоб тільки тримати його якомога далі. І тим-то Антуан і гадки не мав, як спритно П’єр заволодів майном матері.

Аделаїда, байдужа до всього на світі, не написала йому за ці роки й трьох листів, хоча б для того, щоб повідомити про своє здоров’я. Мовчання, яким вона відповідала найчастіше на його прохання надіслати грошей, не викликало в Антуана ніяких підозрінь. Знаючи жадібність П’єра, він розумів, чому з такою бідою дається інколи вирвати у брата якісь мізерні двадцять франків. А втім, це тільки ще більше розпалювало його неприязнь до П’єра, котрий змусив його відбувати солдатчину, незважаючи на всі свої обіцянки. Антуан заприсягнувся, що, повернувшись додому, не слухатиме вже брата, мов мале хлопча, а просто рішуче зажадає від нього своєї частини майна і заживе, як йому забажається. У диліжансі, що віз