Читати книгу - "Будденброки"

— Що ви, Мортене! Певне, що на мене ви можете звіритись. Але я нічого не розумію… Ви в змові проти аристократії? Чого ж ви хочете?

— Ми хочемо волі, — сказав Мортен.

— Волі? — перепитала Тоні.

— Так, волі, щоб ви знали, волі! — ще раз проказав він і зробив непевний, трохи незграбний, проте сповнений захвату жест — простягнув руку, потім опустив її, показуючи на море, але не в той бік, де воно було затиснене в затоку Мекленбурзькою косою, а туди, де починалося чисте море, що мінилося чимраз вужчими зеленими, блакитними, жовтими й сірими смугами, чудове, неозоре, зливаючись на обрії з бляклим небом.

Тоні простежила поглядом за його рукою, і, поки вони обоє дивилися у безмежну далеч перед собою, їхні долоні, що лежали одна коло одної на сяк-так обтесаній лавці, майже з’єдналися. Вони довго мовчали, а море внизу шуміло, їм, спокійно, обважніло. І Тоні раптом здалося, ніби вони з Мортеном однаково розуміють величне, невизначене, сповнене передчуттів і туги слово «воля».

Розділ дев’ятий

— Дивно мені, Мортене, що над морем не стає нудно. Чи деінде можна було б три або й чотири години лежати горілиць, нічого не роблячи, навіть не думаючи…

— Атож… Хоч мушу сказати, що раніше я часом нудився, панно Тоні. Але це було кілька тижнів тому…

Прийшла осінь, повіяли перші вітри. По небу квапливо летіли тонкі, сірі, подерті хмари. Бурхливе, скаламучене море куди око сягало було вкрите шумовинням. Високі, потужні хвилі з невблаганним, моторошним спокоєм котилися до берега, велично нахилялися, утворюючи блискучий, як метал, темно-зелений вигин, і гучно опадали на пісок.

Сезон скінчився. Та частина берега, де звичайно юрмилися курортники, тепер наче вимерла; багато павільйонів були вже розібрані, тільки подекуди стояли ще пляжні крісла. Однак Тоні й Мортен ішли післяобідньої пори далі, аж туди, де починалися жовті глиняні кручі, де хвилі, б’ючись об «Чаїний камінь», високо розбризкували білу піну. Мортен нагорнув там для Тоні піщаний пагорб, обплескав його долонями, і вона, в сірій осінній м’якій жакетці з великими гудзиками, сиділа, прихилившись до нього спиною і схрестивши ноги в білих панчохах і черевичках з високою шнурівкою. Мортен лежав боком, лицем до неї, підперши голову рукою. Час від часу над морем пролітала чайка і лунав її хижий крик. Вони дивилися на зелені, наче порослі морською травою хвилі, що грізно підступали й трощилися об скелю, яка стирчала з води, слухали той одвічний безнастанний шум, що глушить людину, відбирає їй мову і вбиває в ній відчуття часу.

Нарешті Мортен стрепенувся, ніби сам себе збудив зі сну, й запитав:

— Тепер ви вже, мабуть, скоро поїдете, панно Тоні?

— Ні… Чого? — неуважно, нічого не втямивши, відповіла дівчина.

— О боже, адже сьогодні вже десяте вересня… Мої канікули теж незабаром скінчаться… Скільки ж це може тривати! Ви раді, що скоро зустрінете в місті своїх приятелів?.. Скажіть, там є якісь галантні кавалери, ви любите з ними танцювати?.. Ох ні, я зовсім не про це хотів запитати! Скажіть мені ось що, — раптом зважився він і глянув на неї, потираючи рукою підборіддя. — Знаєте, я все відкладаю це запитання… Ну от, хто такий пан Грюнліх?

Тоні здригнулася, зиркнула на нього, і в очах її з’явився відсутній вираз, як у людини, що їй згадався якийсь давній сон. Але разом з тим у ній ожило почуття, що володіло нею після Грюнліхового сватання, — свідомість власної значущості.

— Ви хочете це знати, Мортене? — поважно спитала вона. — Ну, то я вам скажу. Хоч, розумієте, мені страшенно прикро, що Томас згадав це прізвище першого ж таки дня, як ми приїхали, та коли ви вже почули його… Одне слово, пан Грюнліх, Бендикс Грюнліх — батьків клієнт, заможний купець із Гамбурга. Він сватався до мене… Але ні! — швидко додала вона, побачивши Мортенову міну — Я йому відмовила, не могла зважитись навіки зв’язати з ним своє життя.

— А чому, якщо дозволите спитати? — незграбно поцікавився Мортен.

— Чому? О господи, тому що я не зношу його! — майже обурено вигукнула Тоні. — Коли б ви бачили, як він виглядає і як поводиться! Та ще й має золотаві баки, геть-таки неприродні! Я певна, що він притрушує їх порошком, тим, що на різдво золотять горіхи… Крім того, він фальшивий. Так уже крутився навколо моїх батьків, так підлещувався, перехоплював їм слова з вуст…

Мортен перебив їй:

— А що означає… Ви мені повинні ще одне сказати… Що означає: «Яка пречудова оздоба»?

Тоні якось нервово захихотіла.

— Ох… Це він так говорить, Мортене! Ніколи не скаже: «Яка гарна річ» або «Яка приємна річ», а неодмінної «Пречудова оздоба»… Просто блазень, запевняю вас! До того ж страшенно настирливий, причепився до мене і хоч ти вмри, дарма що я ставилась до нього тільки з іронією… Якось він мені влаштував сцену, мало не плакав… Бачили таке: чоловік, і плаче…

— Він, мабуть, дуже любив вас, — тихо сказав Мертен.

— А мені що до того? — вражено вигукнула Тоні і відвернулася вбік…

— Ви жорстокі, панно Тоні… Ви завжди такі жорстокі? Скажіть… Ви не зносили того пана Грюнліха, але чи хтось інший вам коли подобався? Часом я думаю собі: чи в вас, був а, не крижане серце? Одне хочу вам сказати і можу заприсягтися, що це правда: коли чоловік плаче, що ви не хочете знати про нього, то він не конче блазень. Я не певен, далебі, не певен, що й сам також… Бачите, ви пещене, витончене створіння… Чи ви завжди глузуєте з тих, що лежать біля ваших ніг? Чи справді маєте крижане серце?

Веселий вираз на обличчі в Тоні раптом згас, верхня губа затремтіла. Вона звела на нього великі сумні очі, що поволі заходили слізьми, й тихо мовила:

— Невже ви так вважаєте? Не треба так думати про мене, Мортепе.

— А я й не думаю! — вигукнув Мортен і аж засміявся з розчулення й ледве стримуваних радощів. Він перевернувся долілиць, сперся на лікті, схопив Тоні за руку і палко, зачаровано глянув їй в обличчя сіро-блакитними, добрими очима.

— І ви… ви не будете глузувати з мене, коли я скажу, що…

— Я знаю, Мортене, — тихо перебила мову йому Тоні, дивлячись убік, на другу свою руку, якою вона повільно сіяла крізь пальці дрібний білий пісок.

— Знаєте?.. І ви… ви, панно Тоні…

— Так, Мортене. Я про вас вельми високої думки. І ви мені дуже подобаєтесь. Дужче,