Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

визнати, що мої зауваги щодо релігії не справили на Квіквега великого враження. Бо він, по-перше, не дуже дослухався до міркувань на цю важливу тему, коли вона розглядалась не з його власної точки зору; по-друге, розумів мене хіба що на третину, хоч я й намагався висловлюватись якомога простіше; а по-третє, очевидно, вважав, що тямить у істинній вірі куди більше за мене. Він дивився на мене з якоюсь ніби поблажливою турботою і співчуттям, наче дуже шкодуючи, що такого розумного хлопця, як я, неможливо схилити до істинно поганського благочестя.

Нарешті ми повставали й одяглися; Квіквег як слід поснідав, умолотивши бозна-скільки всяких чаудерів, аби господиня не розбагатіла надміру на його рамазані, і ми подались на «Пеквод», колупаючи в зубах кісточками з палтуса.

18

ЗАМІСТЬ ПІДПИСУ

Ми ще йшли причалом до судна — я та Квіквег із гарпуном у руці, — коли капітан Пелег хрипким голосом загукав до нас із свого вігвама: він, мовляв, здивований, що мій приятель канібал, — а потім заявив, що не пускає канібалів на своє судно, поки вони не покажуть паперів.

— Що ви хочете цим сказати, капітане? — спитав я, перестрибуючи з причалу на фальшборт «Пеквода», а товариша зоставивши на причалі.

— А те, що хай він покаже свої папери! — відповів Пелег.

— Так, — озвався своїм глухим голосом капітан Білдед, вистромивши з вігвама голову через Пелегове плече. — Хай засвідчить, що він навернений. Сину темноти, — додав він, обернувшись до Квіквега, — чи ти вже належиш до лона котроїсь християнської церкви?

— Аякже! — запевнив я. — Він належить до Першої конгрегаційної церкви.

Слід зазначити, що багато татуйованих дикунів, які плавають на нентакітських суднах, кінець кінцем приймають хрещення в котрійсь із церков.

— Що? До Першої конгрегаційної церкви? — вигукнув Білдед. — До тієї, що її служби правляться в молитовному домі священика Девтерономія Колмена? — Він скинув окуляри, протер їх великою жовтою хусточкою, старанно начепив їх знову на носа і, перехилившись негнучко, мов дерев’яний, через фальшборт, довгим поглядом утупився в Квіквега.

— І давно він до неї вступив? — запитав Білдед нарешті, обернувшись до мене. — Мабуть, не дуже давно, правда, юначе?

— Авжеж, ні, — підтвердив Пелег. — Певне, що й не охрещений по-справжньому, бо святе хрещення трохи змило б із нього оту диявольську синьку.

— То скажи до пуття, — крикнув Білдед, — чи цей філістимлянин справді належить до пастви отця Девтерономія? Я ніколи не бачив його там, а я ж туди ходжу щонеділі.

— Не знаю ніякого отця Девтерономія та його пастви, — відказав я. — Знаю тільки, що оцей чоловік, Квіквег, зроду належав до Першої конгрегаційної церкви. Він сам священик.

— Юначе, — суворо мовив Білдед, — ти глузуєш із мене. Поясни-но, юний хеттеянине,[24] що ти маєш на увазі. Про яку церкву говориш?

Притиснутий отак до стіни, я відповів:

— Я говорю, сер, про ту саму прадавню всесвітню церкву, до якої належимо і ви, і я, і ось капітан Пелег, і Квіквег, і всі ми, кожна жива людина й кожна жива душа. Про ту велику й вічну конгрегацію, чи то молитовні збори всіх на світі людей, які поклоняються богу. Ми всі належимо до неї, от тільки декотрі з нас полюбляють усякі викрутаси та витребеньки, що анітрохи не тичуться самої великої віри, але в тій вірі ми всі з’єднуємо наші руки.

— Сплітаємо! Ти хочеш сказати — сплітаємо руки! — вигукнув Пелег, підступаючи ближче. — Юначе, тобі слід би в місіонери найнятись, а не в китобої. Я зроду не чув кращої проповіді. І велебний Девтерономій — та що я кажу, і сам отець Мепл не придумав би кращої, а він таки неабихто! Іди сюди, йди; які там папери! Чуєш, скажи своєму Квікквакові — адже так ти його називаєш? Скажи Квікквакові, хай іде сюди, на судно. Ого, великий якір тобі в бік, оце-то гарпунище! Гляньте, який добрячий гарпун, і, видно, він уміє ним орудувати. Чуєш, Квіккваку, чи як там тебе звуть, а ти хоч стояв коли на носі китобійного човна? Чи загарпунив хоч одного кита?

Не промовивши й слова, Квіквег, поривчастий, як завжди, стрибнув на фальшборт, а звідти на ніс одного з двох човнів, підвішених над бортом. А тоді зіперся на ліве коліно, підніс над головою гарпун і вигукнув щось на такий взірець:

— Капітане, твій бачиш отой малий капка смоли на воді он-он? Ну, то гадай, що то китів око, гаразд? — І, націлившись у масну цяточку, що мінилась на воді, пожбурив гарпун через усю палубу судна, понад самим крислатим капелюхом Білдеда. Гарпун влучив у цяточку, і вона зникла. — Ну, — мовив Квіквег, спокійно змотуючи гарпунну линву, — якби то був китів око, той кит, гадай, той кит нема живий.

— Швидше, Білдеде, — гукнув Пелег до свого товариша, що, злякавшись гарпуна, який шугнув так низько над головою в нього, відступив до дверей каюти. — Швидше, кажу, Білдеде, неси сюди суднові папери. Оцього Квіккрака, чи то пак Квікквака, треба взяти на котрийсь із наших човнів. Слухай, Квіккваку, ми покладемо тобі дев’яностий пай. Такого паю не діставав ще жоден гарпунник, який родом не з Нентакіту.

Ми спустились у каюту, і Квіквега, на превелику мою радість, зразу записали до екіпажу того самого судна, куди вже найнявся я.

Коли все було готове й зосталось тільки підписати умову, Пелег обернувся до мене й сказав:

— Мабуть же, твій Квікквак неписьменний, правда? Чуєш, Квіккваку, хай тобі абищо, ти підпишешся чи поставиш свій знак?

Та це запитання анітрохи не збентежило Квіквега, бо — він уже двічі, а то й тричі проходив крізь таку церемонію. Він узяв подане йому перо й намалював на папері, в потрібному місці, точну копію одного з химерних округлих значків, витатуюваних у нього на руці. Отож внаслідок того, що капітан Пелег уперто перекручував його ім’я, вийшло щось таке:

Тим часом капітан Білдед сидів і поважно, невідривно дивився на Квіквега, а врешті урочисто підвівся, пошпортався в величезних кишенях свого широкополого каптана, видобув паку брошурок, вибрав одну а них, що називалася «Надходить страшний суд, або ж Не гайся», і вклав її Квіквегові в долоню. А тоді, обома руками стиснувши Квіквегові руки разом з брошуркою, пильно глянув йому в очі й промовив:

— Сину темноти, я повинен виконати свій обов’язок перед тобою. Я пайовий власник цього судна і мушу дбати про душі всієї його команди; тож якщо ти ще тримаєшся своїх поганських забобонів — а я дуже боюся, що так воно й є, — заклинаю