Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Та й коні, схоже, заспокоїлися з ним. Лисий підсипав їм січки з вівсом, дивився, як вони жують, видуваючи січку з ніздрів, і думав про своє. Йому було про що думати.

Надворі завивало й рипіло. Аж ось і зблиснуло. Грім розлігся тоді, коли Лисий дорахував до восьми. Вже недалеко. Отже, гроза наближається. От-от уперіщить дощ. Дощ — це добре. Навесні дощ — це радість. Аби тільки буря не наробила лиха в селі. Найгірше старим, полишеним хатам. Деякі з них цілком можуть завалитися. Або стріху зірве, й тоді вже хати не врятуєш. Каченина стара оселя також постраждає — вдруге. Спершу вона згоріла, тепер, недобудована, може не витримати грози.

Знову вдарила блискавка. Та така яскрава, що коні схарапуджено сахнулися. Грім ударив, як Лисий дорахував до чотирьох. Гроза насувалася неймовірно швидко. За громом пролунав віддалений тріск, ніби повалилося зразу кілька дерев. Аж подумати страшно, що то могло бути. Втім, якщо хтось постраждав, то незабаром задзвенить било біля кузні. Цей звук ні з яким іншим не сплутаєш.

У стайні було тепло, стояв густий запах коней. Ластівка й Коник заспокоїлися. Що то значить, хазяїн поруч! Виходити не хотілося. Та й куди йти? Хоч лягай зараз спати, хоч ні, а заснути не вдасться. А ходити нічним селом, видивляючись, що там упало — теж безглуздо. Село величезне, а дощ не за горами.

Знову блискавка, і навздогін їй — грім. Це вже просто над головою. І така потужна блискавка, що куди там. Навіть у стайні, де є лиш два крихітні віконця, все на мить освітилося. А в селі такі старі, гнилі громовідводи! В його хаті, скажімо, громовідвід зовсім з’їла іржа. От-от розламається. Треба буде після цієї грози сказати людям, щоб усі оглянули свої громовідводи й… Але то буде без наслідків. Хто подивиться, хто не подивиться. Хто скаже правду, а хто вимагатиме новий, попри те, що й старий іще може служити щонайменше кілька років.

«Завтра скажу Вуханеві й Петрусю, — подумав Лисий, — хай обійдуть село й самі подивляться. Де треба міняти — хай Борода викує замінник». А з чого йому кувати? Це було запитання, яке він неодмінно почує від коваля. Та й сам знає, що заліза немає. І взяти ніде. Тільки перекувати щось старе на щось нове. Та й старого, придатного на це, також нема.

Лисий згадав велетенську галявину далеко звідси, де вони з дітьми бачили гігантські залізні сани, геть поїдені іржею. Однак із тієї іржі ще можна було б накувати заліза й заліза… Та ті сани завбільшки такі, що й двоє коней не потягнуть одного з них. А ще ж дійти туди!..

Він попрощався з кіньми, загасив каганець і вийшов на подвір’я. Після світлої стайні тут було хоч в око стрель. Хмари так безнадійно затягли небо, наче назавжди. Хлопець зупинився, чекаючи, поки очі звикнуть. І вже майже дочекався, коли спалахнула неймовірної сили блискавка. Ламані тіні перекреслили засаджений фруктовими деревами простір, утворивши рухливі візерунки, серед яких найшвидше рухалась одна невеличка тінь. Блискавка б’є миттєво. Щойно висвітлила, і от знову морок, іще гірший, ніж був щойно.

Засліплений, Лисий не встиг роздивитися, хто це гуляє садком. Тим паче, що блискавка вдарила за спиною сновиди, тож помітити Лисий встиг тільки постать, трохи зсутулену й скрадливу. Але коли сяйво згасло, в очах Лисого, ніби намальована картина, лишалося це видиво. Хто й навіщо скрадається нічним садком? І куди?

Він мусив іще почекати, поки очі звикнуть до темряви. Та не встигли вони як слід звикнути, як ударила ще одна блискавка, і тепер уже дивна постать стала зовсім не дивною, а цілком знайомою. Лисий упізнав Івася. Той стояв біля курника, і в руці його щось так сліпуче зблиснуло, що годі й сумніватися.

— Івасю, ти куди зібрався? — голосно спитав Лисий.

Було темно, і ніхто не відповів.

— Гей, Івасю? — Лисий крізь морок повільно пішов до курника.

Знову без відповіді. Він уже був біля самісінької ляди, коли темряву кривим ножем розрізав черговий небесний спалах.

Лисий нікого не побачив. Де ж подівся Івась? Чи його не було?

Може, й не було, бо в хаті він побачив Івася в ліжку. Той мирно сопів. Лисий підійшов ближче й помацав його черевики. Черевики були сухі й теплі. Леля з Марічкою також спали. Як можна спати, коли так гримить? А тут іще й у вікна почав шалено барабанити дощ.

Дощ — на щасливу дорогу

Він прокинувся серед ночі від завивання вітру й незрозумілих ритмічних ударів десь неподалік. Довго не міг зрозуміти, де він. Було зовсім темно. Потім згадав, що на горищі. Треба було пробратися до дверцят і подивитися, що то весь час стукає, але зробити це беззвучно не уявляв як. І все ж звук був такий незвичний, що Миша зрештою наважився. Він, ясна річ, наробив шуму, але сподівався, що через завивання вітру, тріск дерев і це гупання Помидора не здогадається, не впізнає.

Визирнувши крізь дверцята, він спершу взагалі нічого не побачив. Ніч була така глупа, якої він і не пригадував. Але щось зрештою почав розрізняти. І невдовзі збагнув, що стукіт іде з хати Щура, а саме — гепали двері об одвірок.

А ще він зрозумів, що надворі буря. Хоч і холодно, та відчувалася жахлива задуха. Щось десь гурчало — може, грім? А потім і справді десь далеко вдарила блискавка, і Миша поліз на своє місце. Втім, він устиг тільки розвернутися, коли ззаду пролунав тріск, який швидко переріс у страшний гуркіт.

Миша озирнувся, але нічого не побачив. Здавалося, стало ще темніше. Він широко розплющив очі, намагаючись бодай щось роздивитися, однак навіть Щурової хати не бачив. А потім відчув знайомий огидний запах. Що це? І миттю згадав: порох і цвіль.

Унизу завовтузилася Помидора. Видно, цей гуркіт і її розбудив. Вона, схоже, запалила каганець, тож слабенький відсвіт упав і на землю за хатою. Хмара пилу, крізь яку нічого не видно, зрештою розвіялася — за такого вітру вона й не могла довго стояти на місці. А коли спрозорішала, Миша з жахом побачив, що хати Щура вже немає. Є лише купа гнилої деревини.