read-books.club » Сучасна проза » Необдумана Міловиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Необдумана Міловиця" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 44
Перейти на сторінку:
ж, Боже! Як добре вдома!» – зітхали ті, що пересиджували зиму в тилу.

Ніколи ти, Міловице, до того дня при сонці не спала. Не було коли, та й стидно було у селі жінці вдень спати, бо нащо ж тоді здалася ніч?

А тут так тебе було зморило, що ти на ходу падати почала й очі самі закривалися. Через те й зайшла ти, Міловице, серед дня до хати і тяжко впала на постіль.

Здрімнула ти, Міловице, тоді тільки на мить, але дивний сон тобі наснився. Привиділося, наче відкрилися хатні двері й увійшов до кімнати твій найстарший син, Макар. І побачила ти й подивувалася, що він увесь у білому: і сорочка біла, і штани.

«Добрий день, мамо! – проказав Макар до тебе, Міловице, дуже голосно. – Зі святками будьте здорові усі! З Трійцею!»

І ти, Міловице, відразу ж кинулась і зі сну пробудилася.

«Все, немає більше нашого Макара», – сказала сама до себе.

І як через сотні кілометрів, Міловице, ти могла відчути, що саме в той час дитина твоя помирала…

На городі вашому, як і в людей, теж зеленіла картопля. Посадила ти, Міловице, кілька відер лушпайок і свинячої бараболі, яку позичила для вас Ількова тітка Текля. Клала в ямку одну лушпайку і манюсіньку барабольку, щось же повинно було вирости й вродити.

Якраз був кінець липня, діти накопали на городі ямок під грушею і гралися собі у війну: ховали мертвих «солдатів», обкладали «могилки» квітками й ставили з паличок хрестики, Маруся бігала між гудинням і збирала в букети рясні білі катеринки, які бозна-де на городі й набралися.

«Але ж які гарні!» – гукала вона до сусідської дівчинки Тоні.

«Гарні, гарні!» – хвалила та.

А ти, бідна Міловице, знов ходила в колгосп на роботу, треба було тобі самій якось дітей годувати.

Гріша з Іваном пересиджували день у хаті або на городі, бо в них були одні штани на двох. І так було: попідперізують мотузками сорочки – і гайда межи діти гратися!

Війна вже в селі закінчилася.

«Скоро повернеться Ілько, буде мені легше», – думала ти, Міловице. Бо ж скрізь, куди не глянь, треба було в подвір’ї чоловічих рук. І тепер ти мусила все робити сама, й не було тобі коли посидіти, і передихнути ти часу не мала.

Якось прибігла ти, Міловице, серед дня додому нагодувати дітей, зігнулася під припічок, щоб узяти рогачі, й зрозуміла: прийшла пора народжувати.

«Ганю! – гукнула ти на старшу дочку, – виводь хлопців із хати й біжи до тітки Олександри! Кажи, щоб бігом до нас ішла, бо вже пора…»

Ганя схопила хлопців за руки і поволокла до дверей.

А як усі покинули хату, витягла ти, Міловице, з-під столу заготовлену на ту нагоду в’язанку свіжого сіна, простелила його посеред хати, кинула зверху рядно – і впала сама. Ти, Міловице, вже знала, як народжувати дитину…

Швидко прибігли й Ганя з Олександрою, допомогли тобі народити.

Коли менші діти увійшли до хати, біля тебе, Міловице, вже була в сповитку дитина.

«Є у вас тепер ще одна маленька сестричка», – показувала ти на дівчинку. Замотане у твою стару спідницю, лежало немовлятко поряд і голосно плакало.

«Мамо, а як ми її назвемо?» – роздивляючись поморщене личко дівчинки, питала Маруся.

«Назвіть самі…»

«Може, назвемо дівчинку Юля?» – попросила Ганя.

«Давайте краще назвем Федося, – сказала Маруся. – Бо он у Кесарів є маленька Федося, і у нас хай буде!»

«Нехай буде й Федося, – згодилася ти, Міловице. – А Маруся, як уже сама назвала дівчинку, то й буде її бавити».

І Маруся кивала головою, раділа.

«От тобі і нянька вже готова», – сміялася Олександра.

За хрещеного батька для Федосі попросила ти, Міловице, сусіда свого через дорогу Петра Кесаря, це в нього вже була «своя Федося». І хрещений подарував похресниці двоє маленьких ягняток.

«Виростуть ягнята, і будуть з них вівці, а тоді матимете своє молоко!» – казав.

Як же раділа ти тому подарунку, Міловице!

А вже через два дні після родин пішла ти, Міловице, на буряки, бо треба було «палички» відробляти. Добре, що було вже на кого залишити дитину.

«Як не вийдеш на роботу, то віддамо під суд за туніядство!» – пригрозив тобі управляючий.

Якось увечері, як полягали діти спати, шепталася ти з Олександрою.

«Нащо ж ти ту дитину родила, Міловице? В таку пору, у війну, без чоловіка? Що ж це ти собі таке надумала?»

«А як мені було по-другому зробити? До баби я побоялася йти… – шепотіла ти винувато, виправдовувалася. – Бо якби яка гарячка вчепилася, або б я кров’ю зійшла, то як тоді з дітьми? Я ж, Олександро, вже й думала, що воно не вродиться. А бач, як вийшло…»

Маленьку Федосю, як пішла ти, Міловице, на роботу за трудодні, бавила вдома Маруся. В обід мотала вона дитину в пелюшки, а тоді в грубу хустку, брала поперед себе на оберемок та й несла на поле. Треба було йти невеличкій Марусі через високі кукурудзи. Йшла, сама ще дитина, тим лісом, і неба не було їй видно, скрізь – тільки одне бадилля.

Виходила Маруся на поле й виглядала тебе, Міловице, серед інших жінок, а тоді йшла і несла тобі Федосю.

І поки ти, Міловице, годувала грудьми дитину, Маруся сиділа коло тебе й відпочивала, і мала кожного разу від «зайця» гостинчика – кусочок чорного хліба.

Як іще була погода, то що три години носила Маруся немовлятко до тебе, Міловице, на поле день при дні. А тоді настала осінь, пішли дощі, і тяжко було дитині місити грузьке болото босими ногами. То й приносила тепер вона Федосю тільки в обід. А щоб дитина в другий час не плакала й не просила їсти, навчилася Маруся робити для неї смачні «кукли»: нажовувала в ганчірочку чорного хліба та й засовувала дитині до рота. І воно смоктало, бідне, певно, смачно йому було…

Ганя теж уже ходила робити в колгосп, і маленька Маруся оставалася в хаті за старшу.

Частина 5

І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице

Аж через півроку прийшла тобі, Міловице, з війни похоронка.

А до того від людей уже знала ти, що Ілько твій живий, але тяжко поранений у хребет і лежить десь у госпіталі.

А тепер тобі читали, що помер Ілько, і могила його дуже далеко, аж у чужій Німеччині.

І розказували тобі, Міловице, люди про

1 ... 38 39 40 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необдумана Міловиця"