Читати книгу - "Світло в серпні"

одній із глухих міських вуличок. Дорослий чоловік із першого погляду зрозумів би, що їй давно вже за тридцять. Але сімнадцятилітньому Джо здавалося, що вона його ровесниця, — через її малий зріст. Не тільки невисока, але ще й худенька, як дитина. Дорослий зауважив би, що ця мініатюрність не від природної тендітності, а від якогось внутрішнього псуття в душі: тендітність, яка ніколи не була молода, жодної з її ліній не торкнулася юність. Ця дівчина мала темне волосся. Кістляве, рельєфне обличчя завжди опущене, голова сиділа на плечах трохи з нахилом уперед. Очі нагадували ґудзики на писку іграшкової тваринки. Їх погляд можна було б назвати суворим, хоч ніякої суворості в них не було.

І підступився він до неї тільки тому, що вона була маленька, немовби це могло чи мало вберегти її від блудливих, хижих чоловічих очей і збільшити його шанси. Якби вона була велика, він не наважився б. «Марна справа, — подумав би. — Вона вже має кавалера — мужчину».

Почалося це восени, коли йому було сімнадцять. День був буденний. Зазвичай вони удвох приїжджали до міста в суботу й брали харчі з собою — холодний обід у кошику, спеціально для цього купленому, щоб заморити черв’яка в поїздці. Цього разу Мак-Ічерн приїхав побачитися з юристом. Розраховував залагодити всі справи й повернутися додому на обід. Та коли він вийшов на вулицю, де чекав Джо, була майже дванадцята. З’явився, дивлячись на свій годинник. Глянув на дзиґарі на вежі будинку суду, тоді — на сонце. На обличчі — досада і злість. З таким самим виразом кинув холодний, невдоволений погляд на Джо, тримаючи годинника з відкинутою накривкою. Здавалося, вперше вивчав, оцінював хлопця, якого виростив змалечку. І відвернувся.

— Ходімо, — сказав він. — Нічого іншого не вдієш.

Місто було залізничним вузлом. Навіть у будні тут на вулицях вешталося чимало чоловіків. У повітрі витав чоловічий транзитний дух. Тут і жонаті мужчини бували вдома час від часу й у вихідні. Тут вони провадили потайний спосіб життя в чужому середовищі, а під час коротких приїздів додому їм догоджали, як меценатам у театрі.

Джо ніколи раніше не бував у цьому закладі, куди його привів Мак-Ічерн, — ресторанчику на глухій вулиці. Брудні вузькі двері між двома брудними вікнами. Він не відразу розпізнав, що це ресторан. Надворі не було вивіски, не чути ні звуків, ні запахів кухні. Він побачив довгий дерев’яний шинквас із рядом стільців без спинок, білявку за коробкою з сигарами навпроти входу й у далекому кінці шинквасу — гурт чоловіків, що не їли й усі як один, обернувшись, видивлялися крізь тютюновий дим на прибульців. Ніхто ані словом не обмовився. Вони дивилися на Мак-Ічерна і Джо так, ніби разом із розмовою обірвалося й дихання, навіть цигарковий дим завис і ширяв тепер, обтяжений своєю вагою. Зодягнені не в комбінезони, всі носили капелюхи, і всі лиця схожі: не молоді й не старі, не сільські й не міські. Скидалися на таких, що тільки-но зійшли з поїзда й завтра від’їдуть, на людей без адреси.

Сидячи на стільцях за шинквасом, Мак-Ічерн і Джо обідали. Джо їв швидко, бо й Мак-Ічерн так робив. Навіть обідаючи, цей чоловік і далі по-впертому злостився. Замовив прості страви, які скоро готують і скоро споживають. Та Джо знав, що це не через скупість. Мабуть, саме скупість привела їх сюди, а не в інше місце, але таку їжу він замовив, щоб якнайскоріш вийти звідси. Поклавши ножа й виделку, Мак-Ічерн одразу ж зліз із стільця й сказав: «Ходімо». Біля коробки з сигарами він розрахувався з латунноволосою буфетницею. Було в ній щось непідвладне часові, якась войовнича, тверда й незворушна поважність. І оком на них не кинула ця жінка, навіть коли ввійшли, навіть коли Мак-Ічерн дав їй гроші. Не дивлячись на них, швидко й точно відрахувала решту, впустила на скляний прилавок монети мало не раніше, ніж Мак-Ічерн простягнув банкноту; за фальшивим блиском старанно вкладеного волосся, за плеканим обличчям відчувалася чіткість різьбленої левиці, що стереже браму, виставляючи напоказ свою поважність, немов щит, за яким можуть збиватися докупи підозрілі нероби в капелюхах набакир і з цигарками в кутку рота. Мак-Ічерн перерахував решту, й вони удвох вийшли надвір. Знову задивився на Джо.

— Запам’ятай ось цей заклад, — сказав він. — Є такі місця, куди може зайти чоловік, а хлопцеві, юнакові твого віку, туди не можна. Це якраз одне з таких місць. Напевно, тобі взагалі не варто було сюди заходити. Але ти мав побачити ось таке, щоб знав, чого треба уникати й остерігатися. Тим більше, що я був поруч, міг попередити й застерегти тебе. Та й обід тут дешевий.

— А що тут поганого? — поцікавився Джо.

— Це міське діло, не твоє. Запам’ятай мої слова: я не дозволяю тобі ходити сюди без мене. А ми сюди й не ходитимемо. Наступного разу — рано чи не рано, а обід привеземо з собою.

Ось що він побачив того дня, похапцем поглинаючи нехитрий харч поруч негнучкого, безмовного, роздратованого чоловіка, обоє посередині довгого шинквасу, цілком окремішньо від латунноволосої жінки з одного краю, від гурту чоловіків — із другого, від офіціантки, чиї великі, завеликі руки розставляли тарілки та чашки, а скромно потуплене обличчя виднілося над шинквасом заввишки з велику дитину. Тоді вони з Мак-Ічерном вийшли. Джо й не гадав, що коли-небудь повернеться сюди. Не тому, що названий батько заборонив. Просто не вірилося, що життя знову закине його в цей заклад. Неначе сказав собі: «Ці люди чужі мені. Бачу їх, але не розумію, що вони роблять і навіщо. Чую їх, але не розумію, що вони кажуть, чому кажуть і кому. Знаю, що тут щось є, крім їжі та їди. Та не знаю, щó сáме. І ніколи не дізнаюся».

І ця подія щезла з поверхні свідомості. Час від часу за наступні півроку він повертався до міста, але ні разу не бачив цього ресторану, ані проходив повз нього. Міг би. Однак навіть не подумав про таке. Може, не було потреби. Траплялося, мимоволі гадки виливалися в образ — формований і сформований: довгий, порожній, якийсь непевний шинквас, нерухома, холоднолиця, буйноволоса жінка ніби стереже його скраю, а з другого краю — чолов’яги схиляють докупи голови, безперестанку курять, запалюють і викидають цигарку за цигаркою; і офіціантка — жінка завбільшки з дитину, снує між кухнею й залом, носячи тарілки й таці, щоразу в досязі руки від чоловіків, які у своїх капелюхах набакир нахиляються до неї й щось