Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

class="v">Так от же що:

Ото потоп буде,

Пани туда повилазять

Та дивиться будуть,

Як мужики тонутимуть.

Розумні ви люди,

А нічого не знаєте!

То понаставляли

Ті фігури он для чого:

Щоб люди не крали

Води з річки – та щоб нишком

Піску не орали,

Що скрізь отам за Тясьмою.

Чортзна-що провадить!

Нема хисту, то й не бреши.

А що, як присядем

Отутечки під берестом

Та трохи спочинем! —

Та в мене ще шматків зо два

Є хліба в торбині,

То поснідаєм в пригоді,

Поки сонце встане…

Посідали. «А хто, братця,

Співа про Богдана?»

Я співаю. І про Ясси,

І про Жовті Води,

І містечко Берестечко.

В великій пригоді

Нам сьогодні вони стануть!

Бо там коло льоху

Базар люду насходилось

Та й панства не трохи.

От де нам пожива буде!

Ану, заспіваєм!

Проби ради…

Та цур йому!

Лучче полягаєм

Та виспимось. День великий.

Ще будем співати.

І я кажу: помолимось

Та будемо спати.

Старці під берестом заснули;

Ще сонце спить, пташки мовчать,

А коло льоху вже проснулись

І заходилися копать.

Копають день, копають два,

На третій насилу

Докопалися до муру

Та трохи спочили.

Поставили караули.

Ісправник аж просить,

Щоб нікого не пускали,

І в Чигрин доносить

По начальству. Приїхало

Начальство мордате,

Подивилось. «Треба, – каже,

Своди розламати,

Вєрнєй дєло…»

Розламали

Та й перелякались!

Костяки в льоху лежали

І мов усміхались,

Що сонечко побачили.

От добро Богдана!

Черепок, гниле корито

Й костяки в кайданах!

Якби в формених, то добре:

Вони б ще здалися…

Засміялись… а ісправник

Трохи не сказився!

Що нічого, бачиш, взяти,

А він же трудився!

І день і ніч побивався,

Та в дурні й убрався.

Якби йому Богдан оце

У руки попався,

У москалі заголив би,

Щоб знав, як дурити

Правительство!! Кричить, біга,

Мов несамовитий.

Яременка* в пику пише,

По-московській лає

Увесь народ. І на старців

Моїх налітає.

«Вы што делаете, плуты!!»

«Та ми, бачте, пане,

Співаємо про Богдана…»

«Я вам дам Богдана,

Мошенники, дармоеды!

Й песню сложили

Про такого ж мошенпика…»

«Нас, пане, навчили…»

«Я вас навчу! Завалить им!»

Взяли й завалили —

Випарили у московській

Бані-прохолоді.

Отак пісні Богданові

Стали їм в пригоді!!..

Так малий льох в Суботові

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась.

[1845, Миргород].

________________

* Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати. (Прим. Т. Шевченка).

* * *

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики, що заздріли,

То все очухрали.

Могили вже розривають

Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують

Та тебе ж і лають,

Що й за труди не находять!

Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков-домовину

Нема кому полагодить!!

На тій Україні,

На тій самій, що з тобою

Ляха задавила!

Байстрюки Єкатерини

Сараною сіли.

Отаке-то, Зіновію,

Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям,

А їм і байдуже.

Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам… Може, й справді!

Нехай і так буде!

Так сміються ж з України

Стороннії люди!

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

21 октября 1845, Марьинское

НАЙМИЧКА

Пролог

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане,

Мін латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, – єсть у мене

І батько, і мати…

Єсть у мене… туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Я була багата…

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе».

Пішла полем ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:

«Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

«Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!»

I

Був собі дід та баба.

З давнього-давна у гаї над ставом

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу —

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом'яне?

Хто поживе добро чесно,

В добрую годину,

І згадає дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись…

Кому понадбали

Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми… мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт… Прибігають,

Мовчки зупинились.

Перед самим