Читати книгу - "Мáліна"

буде ще й завтра, Завтра, якого не хочу, а вчора… О, це Учора, я пригадую, як зустріла Івана, і що від першої миті та увесь час…, і я лякаюсь, бо не хотіла ніколи я думати саме про те, як було на початку, не хотіла ніколи думати, як було місяць тому, ніколи, як було в ті часи, коли я дітей ще не знала, як було в часи з Францез із Троллопом, і як потім було з дітьми, коли ми разом, усі четверо, їздили в Пратер, як я сміялася на Залізниці жахів, як тримала в обіймах Андраша, який тулився до мене, сміялася навіть над мертвою головою. Ніколи більше не хочу я знати, яким був початок, не зупинялась я більше біля квіткарні на Ландштрассер Гауптштрассе, не бачила більше назви й не питала про неї. Утім, одного дня я захочу дізнатись про неї, і тоді я відстану від часу й повернуся в Учора. Однак завтра ще не настало. Поки з'являться вчора і завтра, маю змусити їх у мені замовкнути. Зараз — тільки сьогодні. Я тут і сьогодні.

Іван подзвонив; він не може відвезти мене на Вестбангоф[224], в останню хвилину щось йому перешкодило. Це нічого, він напише картку поштову, але я не можу слухати більше, бо маю швидко телефонувати й замовляти таксі. Маліна вже пішов, а Ліна ще не прийшла. Однак Ліна уже надходить, вона зустрічає мене на сходах з валізами, ми волочимо їх додолу, більше Ліна волочить і носить, біля таксі вона обіймає мене: Щоб лиш мені милостива пані повернулась назад здоровою, бо пан доктор не будуть вдоволені!

Я бігаю туди-сюди по вокзалу, наздоганяю носильника, який відвозить мої валізки на третій перон, до самого кінця, ми мусимо повернутись, бо вагон, який нам потрібний — тепер на п’ятому, а в цей час до Зальцбурга відправляється аж два потяги. На п’ятому пероні потяг ще довший, ніж той, що на третьому, ми повинні дістатись по щебеню аж до останніх вагонів. Носій вимагає, щоб я заплатила відразу, він вважає, що це неподобство, що це типово, але потім, однак, допомагає мені, бо я дала йому на десять шилінґів більше, хоча неподобство лишається неподобством. Мені хотілося, щоб він не дав себе підкупити десятьма шилінґами. Тоді я змушена була б повернутися, тоді я була б за годину вдома. Потяг рушає, з останніх сил; зачиняю з гуркотом двері, які відчинилися раптом і мало не потягнули мене за собою. Я сиджу на своїх валізках, аж поки не надходить кондуктор і не веде мене до купе. Потяг навіть не думає зійти з рейок перед Аттнанґ-Пухгаймом[225], робить коротку зупинку у Лінці[226], ніколи я не була ще у цьому місті, завжди їхала далі, Лінц на Дунаї, не хочу я залишати берег Дунаю.

…не бачила більше виходу з того чужого і дивного краю, де були лише верби, вітер і води… верби шептали усе тривожніше, вони сміялися, скрикували та стогнали… щоб нічого більше не чути, вона закрила обличчя руками… Не могла вона рушити ні вперед, ні назад, мила вибір лиш між водою і всемогутністю верб.

Антуанетта Альтенвіль стоїть на вокзалі у Зальцбурзі біля потяга на іншому боці перону й проводжає кількох знайомих, які від’їжджають до Мюнхену. Я завжди відчувала огиду до цього вокзалу, до абсурдних годин чекання та прикордонних формальностей, хоча зараз я не повинна залагоджувати жодних формальностей, бо я залишаюсь тут, у СВОЇЙ КРАЇНІ. Однак я, все-таки, маю чекати, доки Антуанетта не обійме та не перецілує усіх людей, після чого вона махає рукою за потягом, який від’їжджає, милостиво, так, мовби вона наставляє на добру путь цілу юрбу народу, хоча й про мене вона, звичайно, не забуває. Атті шалено радіє з мого приїзду, незабаром він бере участь в реґаті, як? я не знаю цього? Антуанетта весь час забуває, чим цікавляться інші люди, і, значить, Атті хоче завтра опівдні зі мною поїхати до Санкт-Ґільґену[227], бо у цій першій реґаті він, звичайно, не братиме участі. Я з недовірою слухаю Антуанетту. Не розумію, чому Атті чекає на мене, Антуанетта, здається, цього також не розуміє, вона все це вигадала лишень із люб’язності. Вітання від Маліни, сухо кажу я.

Дякую, чому ви не разом, ні, і це ж треба, вони все ще працюють! як справи у нашого милого звабника?

Те, що вона бачить у Маліні звабника, для мене так несподівано, що я починаю сміятися: Але ж Антуанетто, ти його плутаєш хіба що з Алексом Флайсером або із Фріцом! Ах, ти зараз із Алексом? Кажу люб’язно: напевно, ти з’їхала з глузду. Однак, усе ще собі уявляю, як було б тяжко Маліні наодинці в квартирі у Відні грати роль звабника. Антуанетта їздить тепер ягуаром, саме англійські машини єдино надійні, вона швидко й упевнено виїжджає із Зальцбурґу по об’їзній дорозі, яку для себе нещодавно відкрила. Антуанетта дивується, що я щасливо доїхала, про мене ходять такі комічні чутки, ніби я ніколи нікуди не можу доїхати, в усякому разі, не встигаю вчасно дістатись до місця, де на мене очікують. Розповідаю з подробицями, коли вперше була у Санкт-Вольфґанзі[228] (головне опускаю, а саме той вечір у готельній кімнаті); про те, що тоді весь час падав дощ, і що та подорож жодного сенсу не мала. Хоч і не пам’ятаю, як то було насправді, кажу, ніби падав дощ, щоб Антуанетта мала змогу пропонувати мені як компенсацію погожий, сонячний Зальцкаммерґут. Тоді вдавалось мені дуже рідко коротко зустрічатись з Елеонорою, бо вона працювала на кухні у Ґранд-Готелі, Антуанетта перериває мене роздратовано: Ні, та що ти вигадуєш, Лора, як то, на кухні? у Ґранд-Готелі? його вже давно немає, вони ж бо збанкрутували, але жити у ньому було цілком непогано! І я швидко викидаю Елеонору із пам’яті й відмовляюсь від того, щоб будь-що Антуанетті роз’яснювати та безнастанно себе саму ранити. Я не повинна була вже ніколи більше сюди повертатися.

В Альтенвілів зібралось на чай уже п’ять осіб, двоє гостей має ще надійти до вечері, а я не наважуюся сказати: Ви ж мені обіцяли, що нікого не буде, що буде тиша і спокій, лише ми у своєму колі! А завтра, виходить, приїдуть Ванчури, які винайняли для себе будинок на літо, а під кінець тижня — сестра Атті, яка наполягає на тому, щоб