Читати книгу - "Купеля"

Розділ 35

Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам’яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся не було. З городу зайшла у двір баба Параска, запнута в чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю в дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!

— Нема, Соню, нашого Андрія, — сумно сказала бабця, кинувши в миску сухі початки кукурудзи. — Поховали без тебе.

Софійка, не стримуючи себе, невтішно розридалася. Вона довго сиділа за столом, де завжди любив відпочивати дідусь, поклавши голову на стіл, і плакала від відчаю та безпорадності.

— Що вже тепер удієш? — намагалася втішити її баба Параска. — Нікого звідти не вернеш. Зла доля, Соню, не дрімає, у неї завжди напоготові низка неприємностей. Шкода, що ти не встигла з ним попрощатися. Андрій тобі все своє життя присвятив, усе до останку.

У голосі бабці дівчина почула докір. Від цього стало ще болісніше, бо Соня відчувала таку велику провину перед дідусем, що навіть не знала, чи зможе собі пробачити.

— Коли? — запитала Софійка, не витираючи сліз. Голос був у неї чужий, впалий, хрипкий. — Коли це сталося?

— Позавчора вночі. Андрій помер уві сні. Може, воно й на краще, але все одно шкода, що не дочекався тебе. З пошти дівчата намагалися тобі зателефонувати, але в них нічого не вийшло, — розповідала баба Параска, сівши поруч дівчини. — Тож ми зібралися із сусідами, порадилися з головою сільради та й вирішили самі поховати. Хто ж знав, що ти сьогодні приїдеш?

— Отож ви самі поховали? — чомусь перепитала дівчина.

— Люди гроші принесли, хто скільки міг, сільрада оплатила труну, дівчата з пошти вінки купили. Ти не думай, що ми про Андрія погано подбали. Зробили все, як годиться: і обмили, і батюшку запросили, і пом’янули. Я вдягла на нього нового костюма, а Микола прикріпив усі Андрієві медалі. Довелося зарубати трьох гусей, а твої хрещені готували обід, хліба в лавці купили. Микола, твій сусіда, приніс три літри самогону. Тож було все, як годиться, скромно, але з честю. Людям за звичаєм потрібно було хусточки та рушники роздавати, то я витратила ті гроші, що ти мені залишила на ліки. Навіщо вони йому тепер? Тепер у нього вже нічого не болить і ні за що душа не тривожиться. Нехай спочиває з Богом. — Баба Параска перехрестилася.

— Дякую вам, — тихо сказала Соня та запитала: — Де поховали дідуся?

— Ясне діло, що поруч із його дружиною. Хочеш, я тебе відведу до могили?

Софійка заперечливо похитала головою.

— Я сама. Я піду сама й усе дідусю поясню. Він зрозуміє, повинен мене зрозуміти. Він завжди мене… розумів, — мовила дівчина, подумавши про те, що надалі про дідуся доведеться завжди говорити в минулому часі.

— А ти ж як? Знайшла свого Сашка?

— Так. Я приїхала з ним.

— Я ж казала людям, що Сашко — гарний, серйозний хлопець. Хто краще за мене на селі його знає? Не міг він тебе кинути заради іншої, не міг! Де ж він є?

— В автівці.

— То нехай швидше йде сюди, я хоча б привітаюся з ним.

— Він хворий, — пояснила Соня, витираючи сльози з обличчя. — Я вас дуже прошу: допоможіть мені вкласти його в ліжко.

— Паралізований?! — скинула брови стара.

— Майже. До того ж він втратив пам’ять.

— Ой лишенько! — сплеснула руками баба Параска. — Потрапив в аварію?

— Ні. Був на війні, — неохоче пояснила дівчина. — Так ви мені допоможете?

Уперше в житті Соня поклала Сашка у своє дівоче ліжко. Звичайно, не про таке колись мріялося, зовсім не про таке. Хлопець до цього часу ще був уві сні, тож Софійка, попрохавши бабцю приглянути за хворим, пішла на цвинтар.

Вона підійшла до свіжої могили з айстрами в руках, упала на сиру землю та невтішно розридалася.

— Дідусю, любий, милий, мій найкращий, — примовляла Софійка, обливаючись сльозами та схлипуючи. — Пробач, пробач мені, будь ласка. Я знаю, що мені немає прощення за те, що я тебе послухалася та поїхала. Пробач.

Ще довго на старому сільському кладовищі серед високих дерев було чути чи то завивання вітру, що розгулявся серед віття, чи плач бідолашної дівчини, яка відчула, що в неї щось обірвалося всередині. Від цього дикого стогону ставало моторошно людям, що проходили дорогою повз цвинтар.

Розділ 36

Без дідуся будинок здавався Софійці сірим та незатишним. У ньому панувала така тиша, що хотілося від неї дико, несамовито кричати, а серце дівчини наповнилося сумом.

Кілька днів вона майже не виходила з хати, хіба що впорати господарство. Дівчині здавалося, що час зупинився. Про його плин нагадувало лише цокання триклятого годинникового механізму серед мертвої тиші. Ці звуки ставали нестерпними, здавалися несамовитим гуркотом, від якого ладні були лопнути барабанні перетинки. Вона зачинила двері в сусідню кімнату — стало так тихо, що вже неможливо було далі витримати цілковиту тишу. І тоді вона підійшла до Сашка, що не ворушачись, ніби кам’яна статуя, закляк у візку посеред кімнати в одній позі.

— Любий, — тихо почала Соня. — Ось бачиш: я залишилася самотньою. Це не зовсім так, бо в мене є ти. На тебе в мене вся надія. Ти — моє минуле, ти — моє сьогодення, ти — моє майбутнє. Зараз, як ніколи, мені потрібна твоя підтримка. Скажи мені хоча б одне слово, і цього досить, щоб розвіялася ця самотність.

Дівчина замовкла, намагаючись піймати на обличчі коханого хоча б якісь ознаки того, що він чує її слова. Але побачила той самий байдужий погляд, який нічого не усвідомлював. Жодний м’яз не ворухнувся на його обличчі.

— Нічого, мій любий. — Соня попестила його руку. — Я все одно буду з тобою розмовляти, усе тобі розповідати. Так буде доти, доки я не почую від тебе таке довгождане «моє сонечко».

…Одного дня Софійка помітила, що в хаті немає навіть сухарика. Треба було йти до крамниці по хліб та зайти на роботу. Скоро закінчиться її відпустка, тож потрібно було вирішувати, що робити далі. На жаль, Сашко не спав. Покинути самого вдома вона не наважилася, тож вирішила забрати його із собою.

Надзусиллям Соня посадила хлопця в інвалідний візок, по намощених дощечках скотила з ґанку й