Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Якби ж… Якби мені вдалося знайти хорошого батька для моєї доньки. Якби ж… Якби мені вдалося знайти ідеального чоловіка для себе. Якби ж… Якби він знайшовся, ми були б справді щасливі. А тим часом я нехтувала потребами та бажаннями Габріель. Щосили намагаючись знайти їй батька, я забувала бути мамою. Це стало очевидним того дня, коли я взяла її з собою на велику вечірку і загубила, фліртуючи з черговим чоловіком. Виконавці оголосили зі сцени, що знайшлася загублена дитина. А насправді це я була загубленою мамою.

Коли мені було 26 років, а Габріель чотири, я працювала в реабілітаційному центрі для алкоголіків. Там я познайомилась із жінкою, яка займалася проблемними підлітками. Вона розповіла мені одну важливу річ, якою хотіла ділитися з усіма самотніми матерями: припиніть перейматися кар’єрою, грошима, чоловіками і майбутнім, приділіть увагу своїм дітям зараз. Вона казала: «У ваших дітей є лише одне дитинство».

Якби вона могла прожити життя заново, то відклала б побачення і з головою поринула в материнство. Тоді я не хотіла навіть чути щось подібне. Ці слова цілили прямісінько в болюче місце, яке звалось «самотня матір». Якщо я знайду для Габріель батька, наша сім’я буде повною. У нас буде справжня сім’я. Надто багато часу я витрачала на побачення, а тоді на страждання через кожного непідхожого чоловіка, який з’являвся і несподівано зникав із нашого життя. Забагато чоловіків я знайомила зі своєю дочкою, потім проводила з ними ніч, втягуючи Габріель у мелодраму, на яку перетворилося моє життя.

Я не пам’ятаю імені, обличчя й посади тієї жінки, лише її слова. Вони обпекли мене, наче тавро, і назавжди лишили слід у моєму житті. Мій світ перевернувся, коли вона сказала, що на першому місці мають бути діти. Вона говорила: «У вас попереду ціле життя, щоб ходити на побачення, зробити кар’єру і зустріти чоловіка вашої мрії. А у ваших дітей є лише одне дитинство. Проведіть його з ними».

Я почувалася винною через те, що Габріель росла без батька. У мене не було грошей, щоб на канікулах з’їздити з нею в «Диснейленд» чи ще кудись, куди вона б хотіла. Але з часом я усвідомила, що для щастя моїй дочці не потрібні канікули, та й батько не потрібен, хоч я дуже бажала, щоб він у неї був. Вона потребувала, щоб я була для неї справжньою мамою, двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень. Тож я навчилася щодня бути поряд і робити її життя змістовним і радісним. Я вирішила більше не докладати надзвичайних зусиль, щоб створити якесь омріяне щасливе майбутнє, і зосередилася на наших щоденних потребах.

Коли я пригадую своє дитинство, усі складні, важливі й пам’ятні епізоди, то помічаю, що саме незначні дрібнички наймиліші моєму серцю. Наприклад, Гелловін, коли тато загорнувся в простирадло, прокрався в темряві за будинками, вийшов на тротуар перед нашим домом і постукав у двері. Зі своїм зростом у більш ніж шість футів він був найвищим прохачем солодощів, якого ми будь-коли бачили. Коли ми дали йому цукерки, тато здер із себе костюм привида. Він щоразу реготав, коли потім розповідав цю історію.

Ще пам’ятаю, як мама стояла біля кухонної мийки, наспівувала або вмикала пісні Перрі Комо, братів Міллс чи Мітча Міллера і намагалася примусити нас підспівувати. Або витягала когось із нас і шкварила польку у вітальні.

А ще пригадую, як нам махала бабця. Вона жила на фермі й носила панчохи та фартух поверх сукні, а сиве волосся, зібране в пучок, ховала під хусткою. Вона заробляла на життя тим, що прибирала в чужих будинках. У бабці була льодяникова шухляда, і, хоч коли б ми приїхали, там завжди були солодощі. Вона говорила ламаною англійською з вкрапленнями російської та словацької і, здається, трішечки німецької. Вона не могла вимовити моє ім’я. Завжди називала мене Вірджинією. Щоразу, коли ми приїжджали, бабця давала кожному маленьку скляну пляшечку «Кока-коли» і цілу пачку смачнючих солоних чипсів. Ми їх страшенно любили. Бабця нас балувала. Навіть із тієї дещиці, яку мала, вона вміла зробити нам справжнє свято. Коли ми їхали додому, бабця стояла на доріжці, вздовж котрої росли гладіолуси, які вона щороку дбайливо викопувала й пересаджувала. Вона махала нам, махала доти, доки ми не зникали за обрієм. Я ніколи не забуду, як вона махала.

Моя дочка вже доросла, і найдорожче, що ми пригадуємо, — це лише моменти. Перед весіллям я зробила для неї альбом і заповнила його найкращими спогадами.

Там є той день, коли дощ лив як з відра, а ми запускали гумових качечок. Вони наперегони пливли струмками дощової води біля тротуару і потрапили до водостоку. Ми з Габріель промокли до нитки і потім самі з себе сміялися.

Той день, коли ми взяли тацю і побігли спускатися на ній зі снігового замету, який лишила на нашій під’їзній алеї снігоочисна машина. Я винесла цю помаранчеву тацю зі студентської їдальні Кентського університету. На ній ми вирізали гарбузи на Гелловін, подавали їжу. Ця таця принесла Габріель більше радості, ніж будь-який інший мій подарунок.

Там також є неділі, коли ми на різні голоси читали комікси, так що буденна фраза звучала драматичніше, ніж у шекспіровому «Макбеті». І ті вечори, коли я вигадувала для Габріель казки, не завжди змістовні, бо я частенько засинала, щойно дійшовши до середини історії про Гусеницю Пітера.

І будинок для Барбі, який я зробила з коробок, усіляких дрібничок і кольорового паперу. Він був набагато кращим за будь-який фірмовий ляльковий будинок. На кути коробки для олівців я приклеїла маленькі корки, і вийшла ванна. Я порізала серветку і зробила рушнички та килимки. Пачку з-під пластирів я перетворила на кошик для брудної білизни, коробку з-під сигар — на ліжко з балдахіном, а з інших коробочок зробила холодильник і плиту. Габріель дуже любила бавитися цим будинком.

Я не забула і про скейтборд, на який вона боялася стати, тому їздила на ньому сидячи, ніби пливла по дерев’яній підлозі двоярусної квартири, яку ми орендували. І про відеозйомку «сміттєвого полювання», яке вони з друзями затіяли в старших класах. І про той випадок, коли серед ночі я возила Габріель і її друзів розмальовувати величезний камінь на університетському подвір’ї.

Там є і про те, як ми читали вголос і вчили напам’ять вірші Шела Сильверстайна про полярного ведмедя в холодильнику, про дівчинку, якій не подарували поні, і про те, чому треба завжди, завжди, ЗАВЖДИ