Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

не знала в Городку, але звідти родом письменник Роман Горак, який написав історичний нарис про місто. Правда, він мешкає не в Городку, а в нас на Сихові, і я часто приходила до нього в музей Франка, щоб спитати те чи інше, бо він мандрував дуже багато ще до того, як я почала це робити. Люди думають, що подорож — це поїхати за кордон, пофоткатись на тлі палацу дожів чи Ейфелевої вежі, але це не так. Зовсім не так. Я вилізла на купу будівельного сміття з піднятими догори руками, щоб не поколотись об будяки, й намагалась упіймати образ Городка, де колись торгували сіллю, і везли її, можливо, з Добромиля. Шкарпетки й кросівки були все ще мокрі. В насиченому вологою повітрі дзижчали комахи, а коли я обходила сліпучо-білу монастирську стіну, то в ніші побачила яскраво розмальовану фігурку Мадонни в синьому плащі, до якої можна було навіть торкнутись.

Десь внизу, на покраяному ярами Підзамчі я відчула запах свіжого хліба. Тут був хлібзавод і я купила свіжих булок в кіоску при вході. Вони були дуже прості, навіть нічим не помазані й не посипані, але спечені ще за добрим старим рецептом. Той хліб міг бути з 60-70-х років, люди їли його протягом цілого життя, і він їм ніколи не набридав, бо хліб ніколи не набридне.

Мостиська

У Мостиськах Ян Щасний Гербурт мав замок, дуже презентабельний, де приймав осіб королівської крові. Була там і велика бібліотека. То Добромиль був місцем для душі, Боневичі — для серця. А мостиський замок омивала ріка і довкола були мости. Мостиська — зразу біля Городка, від Польщі відділяють лише Шегині, але так було не завжди. Десь за тиждень після Городка я вирішила захопити і Мостиська. Знову була спека, ще сильніша. І коли я вийшла з автобуса, то побачила ще більший рух, ніж в Городку. В Мостиськах будувалися. В самому центрі. Замість старих будинків ставили нові, причому приватні. Але тут була автостанція, а біля неї базар, і я потрапила в саму гущу повсякденності, і не могла зосередитись. У мене були три мети: побачити костел часів Гербурта, церкву, яку він побудував, і місце, де був замок. Костелів виявилося два. Один давніший, Йоана Хрестителя, і другий — домініканський, св. Катерини. Взагалі, домініканці будували дуже потужно. Масивні споруди з монастирем. Це було вже при Гербурті. Обидва костели XVI ст. Доглянуті, добре відреставровані, все-таки Польща близько. Чим далі на схід, тим менше уваги до католицьких святинь.

То була нестандартна поїздка. Мостиська дуже довгі, від спеки й машин я швидко втомилась. Пішла навмання, де тихіше.

Нормальна людина склала б собі план поїздки, вивчила б історію міста і дотримувалась би плану. Тобто це прийнятно для того, хто пише краєзнавчі нариси для туристів. А письменнику нема чого забивати собі голову всім підряд.

Мостиська були у світлій тональності. Городок — у темній, Судова Вишня відзначалась прозорістю.

Я побачила на відносно спокійній вулиці, де нічого не будували, бібліотеку й музей. Музей мав працювати. І мусив для мене відчинитись. Я знаю, що в таких містах завідувача можна викликати. Потягнувши замкнені двері, я пішла до бібліотеки, і мені дали телефон Романа. І через пару хвилин він прийшов. Молодий хлопець, дуже приємний. Він не перепрошував за безлад, бо в музеї все перебудовувалось. Тут виявилась чудова колекція археологічних знахідок, особливо часів Першої світової війни. Роман організовує експедиції, він тут виріс, то все знає. І звісно, треба це все показати. Взагалі, молоді науковці не нагадують тих собак на сіні, які бережуть свої скарби невідомо для кого. А археологія — моя давня пристрасть. Я б рила землю, мов той кріт, якби знала де. Ми поговорили про чорних археологів і я пообіцяла, що не робитиму реклами музейним скарбам. Роман навіть назвав мені, скільки той чи інший предмет коштує на чорному ринку, і розповів, як йому пропонували продати крем’яну сокиру.

Далі я почала розповідати про Яна Щасного Гербурта, і Роман пообіцяв мені показати місце, де була колись та церква, дав ксерокс із зображенням-картою замку і розповів, як туди потрапити. Потім ми з ним по карті почали вираховувати, скільки кілометрів буде від Мостиськ до Добромиля, виявилося, десь 50-ть. І зі Львова є автобус через Мостиська до Добромиля, і я пообіцяла собі, що колись ним поїду, треба взнати тільки розклад. Я давно вже так гарно не спілкувалась. Ці музейники отримують копійки, але, якщо не вважають себе невдахами, то можуть досягти дуже багато. Очевидно, що міська влада в Мостиськах не скупа, і після років застою, бо тут були досить примітивні стенди, музей виглядатиме дуже гарно, з мілітарним ухилом, оскільки зовсім недалеко розташовані знамениті Перемиські форти.

Нарешті ми вийшли з музею, піднялись на пагорб і я побачила церкву св. Юра на місці Гербуртової дерев’яної, яка не пережила Другу світову. Гарна церква, тиха, не дуже велика. Тут віяв прохолодний вітерець і не було суєти.

Будучи старостою мостиським, Гербурт понаставляв на всі посади русинів, що дуже не подобалось полякам. Церкву Юра збудували у 1611 році. Було тут православне братство, яким опікувалась Анна Могилянка, донька молдавського господаря Єремії Могили. Мала вона чотирьох чоловіків, і першим був воєвода сєрадський Максиміліан Пшерембський, той хто спершу одружився у 1618 році з Єлизаветою, вдовою Яна Щасного Гербурта, яка померла через рік після шлюбу. Я весь час намагаюся щось знайти про цього пана Пшерембського, який після смерті Гербурта допомагав рятувати його родину, що опинилась у великих боргах, але то лише поодинокі сліди.

Це, напевно, унікальний випадок, коли на місці замку побудували великий комуністичний завод, але навіть при цьому зберігся ландшафт з чотирма мостами і валами. Замок проіснував від XIV до XVIII ст., а завод заледве пару десятиліть. Щось у цьому є символічне. Там, де зараз прохідна невідомо чого, бо замість заводу якісь склади та майстерні, була в’їзна брама зі сторожовою вежею, але межі не співпадають, завод був трохи більший. Я не наважилась іти через прохідну, і збоку побачила на дні глибокої вирви здичілий ставок, порослий татарським зіллям. На карті його, правда, немає, і ставок під самою огорожею. Наче стався провал ґрунту і яма заповнилась підземними водами. Я пішла в обхід, шукаючи якусь дірку в паркані. Було спекотно і курилось від пилюки. Попереду були зелені пагорби, звідки можна побачити місто. Ось там я нарешті відпочину, бо досі навіть не присіла. Ходіння по місту втомлює