Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Воістину, це не огуда, а благословення, коли я вчу: «Над усіма речами небом здіймається випадок, невинність, відвага і завзяття».

Відвага — найдавніша шляхетність світу, я повернув її всім речам, звільнивши їх від рабської покори меті.

Таку свободу й таку небесну безхмарність я поставив, наче блакитний дзвін, над усіма речами, коли навчав: «Над ними і в них не тяжіє ніяка «одвічна воля».

Завзяття і дурощі ставлю я на місці тієї волі, коли навчаю: «Тільки здоровий глузд у всьому — неможливий!»

Однак дещиця розважливості, зернини мудрості розсіяні від зірки до зірки,— ця розчина домішана до всього: через глупоту до всіх речей домішана мудрість!

Дещиця мудрості ще можлива, та в усіх речах я виявляв таку блаженну безтурботність: вони воліють танцювати — ногами випадку.

О чисте небо наді мною! О високе! Для мене твоя чистота тепер у тому, що немає одвічного павука розважливості з його павутиною,

що ти — простір для танцю Господніх випадків, що ти — Господній стіл для Господніх гральних костей і для гравців у кості!

Але ж ти червонієш? Може, я сказав щось недозволене? Може, я гудив, бажаючи благословити тебе?

А може, ти почервоніло від сорому, що ми вдвох? Може, ти наказуєш мені піти й замовкнути, бо вже — надходить день?

Світ глибокий, глибший, ніж дневі коли-небудь спадало на думку. Не все відважиться на слово при світлі дня. Та день надходить,— отож розлучаємось!

О сором'язливе небо наді мною! О палюче! Ти — моє щастя перед сходом сонця! Надходить день, отож розлучаємось!

Так казав Заратустра.

ПРО ПРИНИЗЛИВУ ЧЕСНОТУ

1

Коли Заратустра знову ступив на суходіл, то не подався одразу в гори до своєї печери, а обійшов багато доріг, розпитуючи й довідуючись про те й про інше, і навіть жартома казав про себе: «Ти мов річка, що крутиться й повертається до свого витоку!» Бо він хотів довідатися, що тим часом сталося з людиною: виросла вона чи змаліла. Якось він побачив ряд нових будинків, подивувався їм і сказав:

— Що означають ці будинки? Воістину, не велика душа поставила їх за своєю подобою.

Може, нерозумна дитина повиймала їх із скриньки з іграшками? Нехай би інша дитина знову повкладала їх у скриньку.

А ці кімнати й комірчини,— хіба мужі могли б виходити з них і заходити туди? Гадаю, що їх зробили для лялечок шовкопрядів або для кішок-ласух, котрі дозволяють поласувати і собою.

Заратустра зупинивсь і задумався. Відтак сказав сумовито: «Все здрібніло!

Скрізь бачу низькі брами,— людині моєї вдачі ще можна пройти крізь них, але — мусить нагинатися!

Коли ж я знову повернуся на батьківщину, щоб не треба було нагинатися,— нагинатися перед малим]» — І Заратустра зітхнув і задивився удалину.

Того самого дня він сказав слово про принизливу чесноту.

2

Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони не прощають мені, що я не заздрю їхнім чеснотам.

Вони точать на мене зуби, бо я кажу: малим людям потрібні малі чесноти — мені важко погодитись, що малі люди взагалі потрібні!

Я ніби півень на чужій пташарні, мене клюють навіть кури,— та я не тримаю зла на курей.

Я поштивий до них, як і до всякої дрібної недогоди; наїжачуватись проти мізерії видається мені мудрістю, гідною тільки їжака.

Всі вони, сидячи ввечері біля вогнища, судять про мене,— судять про мене, але на думці в них не я!

Я дізнався, як знову опинитись у тиші: їхній галас круг мене мов покровом огортає мої думки.

Вони собі галасують: «Що несе нам ця темна хмара? Пильнуймо, щоб вона не принесла зарази!»

А недавно якась жінка шарпнула до себе дитину, що тягнулася до мене. «Заберіть дітей! — кричала вона.— Такі очі обпалюють дитячі душі».

Коли я говорю, вони кашляють, гадаючи, ніби кашель захистить від могутнього вітру — не здогадуються, як шаленіє моє щастя.

— На Заратустру ми не маємо часу,— заперечують вони; але чого вартий час, у якому «нема часу» для Заратустри?

Навіть коли вони славлять мене, хіба міг би я спочити на їхній славі? їхня хвала — мов терновий пояс, від якого свербить, навіть коли його зняли.

Серед них я дізнався й про таке: той, хто хвалить, вдає, ніби віддає належне; насправді ж він сподівається на щедріший дарунок.

Спитайте у моєї ноги, чи подобається їй їхній спосіб хвалити і надити? Воістину, під такий такт і такий тік-так не хочеться ні танцювати, ні стояти спокійно.

Вони б хотіли хвалою принадити мене до маленьких чеснот, а мою ногу намовити до тік-такання маленького щастя.

Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони стали меншими і дедалі меншають — такими їх робить їхнє вчення про щастя і чесноти.

Однак і в чеснотах вони скромні — бо шукають вдоволення. А з удоволенням сумісна тільки скромна чеснота.

Правда, вони по-своєму вчаться кроку і поступу,— та я називаю це шкутильганням.— Цим вони стають на заваді всім, хто поспішає.

Чимало з них іде вперед і воднораз, скрутивши шию, дивиться назад,— таких я залюбки штовхаю.

Ноги й очі не повинні ні брехати, ні закидати одне одному за брехню. Та малі люди на брехні не бідні.

Декотрі з них мають свої жадання, та більшість лише скоряється чужим. Декотрі з них щирі, та більшість — погані актори.

Є серед них актори підсвідомі, а є актори підневільні,— щирі ж — завжди рідкість, надто щирі актори.

Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності.

А ось, як на мене, найгірше їхнє лицемірство: навіть ті, що наказують, удають чесноти тих, що служать.

«Я служу, ти служиш, ми служимо» — так молиться тут лицемірство можновладних,— та лихо, коли перший владар є тільки першим слугою!

Ох, навіть у їхнє лицемірство залетіла цікавість мого погляду, і я добре розгадав їхнє мушине щастя і дзижчання на освітленій сонцем шибці.

Скільки бачу я доброти, стільки й немочі. Скільки справедливості й співчуття, стільки й немочі.

Всі вони один в один, круглі, правильні й доброзичливі, як одна в одну круглі, правильні й доброзичливі піщинки.

Скромно обняти маленьке щастя — це вони проголошують «смиренністю»! І