Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

– Стояти, сука! – беркутівець робить спробу ухопити ящірку за куртку, але в’юнке земноводне пригинається і, полишивши у руках силовика ніби той хвіст зимову шапку, робить футбольний фінт і, шкутильгаючи на одну ногу, чимдуж тікає у бік рятівної Інститутської, роззявивши рота від жаху і тваринного, дикого страху.

– У вас розбита голова! – Якась молода дівчина простягає мені пачку вологих серветок, коли із натовпом втікачів ми опиняємося навпроти Жовтневого палацу.

– Дякую! – Я беру серветки і помічаю, як трясуться в мене руки. Довго не можу ухопити пластикового язичка, аби відкрити отвір. Серце калатає десь у горлі.

– Давайте я.

Вона швидко відкриває пачку і дає мені серветки, якими я спершу відтираю від крові руки, а потім намагаюся протерти ними ж обличчя.

– Тримайте свіжі. Або давайте краще я, – вона протирає мені лоба. – А рани не видно.

– То не моя кров!

Коли я переповідаю цю історію Анжелі, вона авторитетно проказує: «Отак буває завжди. Хтось провокує і розпалює, а хтось отримує по голові й проливає кров. Покарає тебе Бог за твою діяльність. Коли вже не чужою, а своєю кров’ю вмиєшся, тоді, може, зрозумієш, що ви наробили».

Близько четвертої Банкову зачищають остаточно.

В цей час на Майдані вже лаштують перші барикади. А ще кажуть, що мітингувальники захопили Київську мерію та Будинок профспілок. Я продираюся крізь натовп до Бессарабки. Пішки йду на канал, аби провести прямий ефір, що стартує о шостій вечора.

Ввечері усюди транслюють новини: «Сутички на Банковій було спровоковано людьми Медведчука для того, щоб створити телевізійну картинку для московських журналістів. Саме вони били ВВешників, кидали шматки бруківки і коктейлі Молотова, а журналісти заздалегідь зайняли найвигідніші для зйомки місця».

Після ефіру опиняюся в «Бактерії», що вирує і гуде. Майже всі присутні були сьогодні на Банковій. Є побиті, є понівечені, як ото фотограф Заклецький – йому зламали ребра, роз’юшили обличчя та побили фотоапарат. Він зараз у лікарні. Гамір, дим, суперечки.

І тільки тихенько сидять у кутку, потягуючи пиво, Гєна Титов та Олексій Шемотюк, від яких надто підозріло тхне бензином.

Пісня третя

А чемний леґінь у саду

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Чемний леґінь»)

Від моменту підписання контракту наші стосунки з дружиною кардинально не змінилися. Так, я дійсно отримав можливість регулярно бачитися із дітьми, але ці побачення майже завжди закінчувалися сварками. Адже коли ми поверталися з прогулянок, дружина питала у Андрійчика, якому нещодавно виповнилося сім рочків, де ми були і що йому казав татко.

Наївне хлопчисько після звіту про те, що ми були у розважальному центрі, аквапарку, на дачі палили багаття чи ходили на полювання зі справжньою мисливською рушницею (мається на увазі «воздушка»), обов’язково додавав: а ще ми їли борщ із казанів, дивилися на барикади чи на поваленого бовдура, якого тато скидав разом із терористами…

– Не з терористами, – сміючись поправляв я малого, – а з «націонал-фашистами», що їх так любить твоя мама.

– Як його звали? – питає синок.

– Кого?

– Бовдура.

– Ленін.

Після цього дружина зазвичай зчиняла скандали.

– Я забороняю тобі, чуєш, я забороняю тобі втягувати дитину у свої брудні ігри! Нічим добрим це не закінчиться ані для тебе, ані для країни. Як ти цього не розумієш! Леніна, може, ви і скинули, але вам ніколи не скинути цього Януковича. Вони прийшли на роки, на десятиліття. Скоріше ви всі здохнете, всіх вас пересаджають або тихо закопають у лісі, аніж підуть самі. Боже, які ви всі тупі, – заламувала руки, – піддалися на цю брехливу пропаганду!

– Яку пропаганду, Анжело, що ти несеш?

– На цю американську пропаганду, що буцімто ми можемо бути окремою, незалежною, демократичною державою! Подивися навкруги, яка на хрін демократія? Ти мало їздиш країною? Ти не бував у Лисичанську чи Алчевську, Сєвєродонецьку чи Маріуполі? Ти не бачив цих людей, які живуть у кам’яному віці, животіють у своїх «хрущовках» і б’ються за шматок ковбаси? Якби ти їх не бачив, я б ще могла припустити, що ти просто наївний дурник. Але ж ти їх бачив на власні очі. Опустися на землю, будь реалістом. Думаєш, їм потрібна твоя демократія, потрібна якась срана Україна, що платить їм півтори тисячі гривень зарплатні, на яку вони ледь зводять кінці з кінцями? Та вони – стадо, якому потрібен поводир, і чим сильніший, чим нахабніший, тим кращий. Вони – бидло. І обрали собі бидло-президента, який їм потрібен і на якого вони заслуговують.

– Але я не бидло. І мої діти не бидло.

– А я – бидло?

– Виходить, що так, раз приймаєш таку модель стосунків.

– А знаєш, чому я приймаю таку модель стосунків? Тому що я роки поклала на те, щоб відбутися у своїй професії і навчитися заробляти пристойні гроші. І от як тільки це в моєму житті відбулося, знову починається якась хєрня. Я хочу нормально жити! Чуєш, НОР-МАЛЬ-НО! Ростити дітей, їздити відпочивати, ходити по ресторанах, спокійно займатися собою. Мені вже сорок років, і я маю на це повне право! Я це заслужила. І я не хочу страждати, як моя бабуся, очікуючи діда з війни, або моя мама, котра усе життя не могла зустріти нормального чоловіка, оскільки всіх народжених по війні хлопчиків виховували самі жінки, що не могли їх навчити, як має поводитися справжній чоловік…

– А звідки ти знаєш, як має поводитися справжній чоловік?

– Він передусім має опікуватися своєю родиною. Своїми дітьми і дружиною!

– Він передусім має опікуватися своєю країною і шукати Бога!

– Це все хєрня. Казки для дебілів. Це все придумано для того, щоб чоловіки могли пояснити свою інфантильність і свій романтизм, аби не робити конкретні справи; турбуватися про хліб щоденний і будувати родинне гніздо! Безумовно, легше за все лежати на дивані й казати: «не чіпайте мене, я шукаю Бога», – замість того щоб піти і зробити щось конкретне.

– Це кого ти маєш на увазі – мене?

– Не тебе конкретно, а чоловіків загалом!

– Тобто ти вважаєш, що на Майдані стоять тисячі інфантильних романтиків, нероб та недоумків!