Читати книгу - "Долі та фурії"

Він не хотів, щоб Блейн почув про його візит до Лео, тому сам приготував суп і сандвічі й спакував усе в кошик. Він вирушив помаленьку, обережно ступаючи талим льодом, не сказавши нікому, куди йде. У сутінках крига стяглася й відступила від насипів, нагадуючи ясна з оголеними коренями зубів. Дерева світили на вітрі худими, голими, геть обібраними тілами. Іти було набагато важче, ніж він думав. Йому доводилося задкувати, йти боком, розставивши руки, кошик теліпався, і він зовсім задихався, поки дістався до маленького Тюдора з червонястими від багаття в каміні вікнами, де жив Лео.

Він увійшов сюди вперше й був вражений майже повною відсутністю доказів замешкування тут когось. Тут було чисто підметено, і єдиним свідченням того, що тут жив саме Лео, були його чорні черевики, блискучі, як жуки, котрі акуратною парою стояли під ліжком, а також ноти на піаніно.

Потому з ванної почувся звук води, що тече, і в дверях з’явився Лео, витираючи руки рушником.

— Ви прийшли, — сказав він.

— А ви мали сумніви? — спитав Ланселот.

Лео рушив до Ланселота, а потім зупинився посеред кімнати. Він торкнувся свого горла, потім ніг, далі склав руки долонями одна до одної. Кашлянув.

— Я планував, що ми спочатку поїмо, але боюсь, я не зможу їсти, — сказав Лео. — Мені так хочеться грати для вас, і водночас я дуже боюся грати для вас. Це абсурд.

Ланселот витяг із кошика пляшку вина Мальбек із кришкою, що загвинчується, яку він поцупив зі столу в їдальні, і сказав:

— Тоді давайте вип’ємо. Дев’яносто три за рейтингом Wine Advocate. Складне вино, з вираженим смаком фруктів, із нотками хоробрості й кмітливості. Як тільки ви відчуєте, що готовий, то будемо грати. — Він хотів сказати «Ви будете грати на піаніно» і кашлянув, щоб приховати свою помилку.

Він налив вино в такі самі сині з цятками кухлі, що були і в його будинку, в один із яких він посадив мертву папороть. Лео зробив ковток і закашлявся, сміючись і витираючи обличчя паперовою серветкою. Відтак повернув Ланселоту кухоль, зачепивши його руку. Він підійшов до піаніно. Ланселоту було незручно, що він отак усівся на ліжко Лео, але він так і сидів на його краєчку, на холодному матраці, на білих простирадлах, відчуваючи, яке воно там усе тверде.

Лео розім’яв свої величезні руки, і, ніби вперше, Ланселот побачив, які вони неймовірно красиві. Вони могли б обхопити терцдециму, ці руки, це були руки Рахманінова. Лео вільно розпростер їх над клавішами, вони тихо опустилися, і зазвучала арія Го.

Після першого такту Ланселот заплющив очі. Так було легше відчути всі нюанси мелодії. Тепер він чув, що звук перетворюється на ніжну пісню. Стрімко злітаючу й мелодійну. Таку нудотно-солодкаву, аж у нього заболіли зуби. Тепло зароджувалося десь у шлунку й випромінювалося назовні, вгору й униз, у горло, в стегнові кістки. Виникало якесь відчуття, таке дивне, що Ланселот ніяк не міг вловити, що воно таке; та за хвилину він раптом знайшов цьому назву. Страх. Він відчував страх, блідий і густий. Це була не та музика. Вона зовсім, аніскілечки не підходила для їхнього проекту. Ланселот відчув, що йому бракує повітря. Йому хотілося чогось неземного, нечуваного. Хай навіть трохи незугарного. Музики з гумором, дотепної! Кусючої, як ґедзь! Музики, яка все трощить і відкриває нові глибини. Тієї, що висвітлить справжній міф про Антигону, а не звичну жорстоку й дивну історію. Краще б уже Лео повторив музику з тієї опери, яку він чув минулого літа. А це — ні. Це була якась патока, в ній не було гумору. Вона була якась скімляча, тремтяча. Це було настільки неправильно, що руйнувало все.

Усе було зруйновано.

Він мусив перетворити своє обличчя із заплющеними очима, на якому застиг вираз уваги до гри Лео, на непорушну маску.

Йому хотілося зачинитися у ванній і заплакати. Йому хотілося зацідити Лео в ніс, щоб він перестав грати. Він не зробив нічого. Він сидів із посмішкою Матильди на устах і слухав. Внутрішнім зором бачив, як великий корабель, на який він хотів зійти й поплисти на ньому світ за очі, дав низький гудок. Канати викинули на берег. Корабель тихо вийшов із доку й рушив у бухту, а Ланселот залишився сам на березі, спостерігаючи, як той заходить за горизонт і зникає.

Музика скінчилася. Ланселот розплющив очі, посміхаючись. Та Лео щось помітив у його обличчі й тепер дивився на нього, охоплений жахом. Коли Ланселот відкрив рот, але не зміг вимовити ні слова, Лео підвівся, відчинив двері і як був — босоніж і навіть без куртки — ступив за поріг й зник у темному лісі.

— Лео? — покликав Ланселот. Він побіг до дверей і загукав: — Лео? Лео? — та Лео не відгукнувся. Він пішов.

Ніде нічого й не ворухнулося. На м’яких котячих лапках зимовий полудень перейшов у сутінки.

Ланселот, сидячи в будинку, роздумував. Він зі своїм слабим лівим боком міг би побігти за Лео — ну, і що б він йому сказав? Якщо до цього не спромігся нічого сказати? Він міг залишитися тут і чекати, поки Лео повернеться. Але гордість хлопця була дуже зачеплена, до того ж він скоро замерзне, поранить ноги та ще й обморозиться, перш ніж наважиться повернутися додому, де стирчить Ланселот. Єдиним правильним і гуманним рішенням для Ланселота було піти. Щоб хлопець міг тихцем прокрастися додому й зализати свої рани на самоті. А він прийде завтра і спробує все залагодити, після того, як вони обидва охолонуть. Він нашкрябав записку. Він писав, не звертаючи уваги на те, що він пише, і був такий знервований, що сам не розумів і забув усе, щойно відірвав олівець від паперу. Це міг бути вірш, а міг бути список продуктів. Він вийшов у холодну пустку і, перемагаючи біль, пошкандибав обмерзлою ґрунтовою дорогою до головного будинку колонії, згадуючи кожен день зі своїх сорока років. Коли Ланселот дістався додому, він був увесь мокрий від поту.

Він зайшов до їдальні. Всі інші вже вечеряли без нього.

Задовго до сходу сонця — кольору слабкого чаю над згустками полів — Ланселот міряв кроками бібліотеку в головному будинку колонії. Світ перехнябився; все пішло шкереберть. Він поспішав. Іти було легше, ніж напередодні, крига відступила ще далі, й утворилася мокра стежка, яка тяглася аж до самого будинку Лео. Ланселот погрюкав у двері, та вони були замкнені. Він обійшов будинок, заглядаючи у вікна, але вони були так щільно запнені шторами, що нікуди було й зазирнути. В його уяві вся попередня ніч була моторошним відлунням того часу в підготовчій школі, коли він знайшов хлопчика, який повісився. Синє обличчя, жахливий запах. Доторк холоші до його обличчя у темряві, його руки, здійняті вгору, торкаються холодної мертвої ноги.

Він знайшов одне незамкнене вікно, протиснувся плечима в щілину, вліз усередину, звиваючись усім тілом, і з усієї сили впав просто на слабу ключицю, аж стеля попливла йому перед очима й замиготіли іскри.

— Лео, — покликав здавленим голосом, але він уже знав, ще до того, як звівся на ноги, що Лео в будинку не було. Черевиків під ліжком уже не було, шафа спорожніла. Та запах Лео ще залишався. Він марно