Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

Такі слова Еббі повторювала подумки декілька разів на день.

Вона нагадувала собі, що у житті нам трапляються нові типи людей, не пов’язані з попередніми інкарнаціями — новий досвід, щоб розширити свій світогляд. То, може, Нора покликана поглибити і збагатити душу Еббі?

Не те щоб Еббі була поганою свекрухою чи тещею. Вона чудово ладнала із Г’ю Аманди! Це було непросто, сама Аманда з цим погоджувалася, але Еббі вважала його цікавим. І Г’ю Дженні, він теж неї здавався їй милим. У деяких подруг Еббі були погані стосунки з чоловіками і дружинами своїх дітей. І найчастіше — з невістками. Деякі взагалі не спілкувалися з ними. Тож в Еббі у цьому плані все було набагато краще.

Якби ж вона лише не відчувала себе відірваною від усіх справ, такою безпомічною і непотрібною.

Вона вважала, що з віком стане нарешті абсолютно впевненою у собі. Але подивіться на неї: досі та сама невпевненість. Часто вона відчувала себе ще більш невпевнено, ніж у дитинстві. Спостерігаючи за собою зі сторони, вона дивувалася своїй життєрадісності, легковажності та несерйозності, наче вона грає роль мами у якомусь дешевому сімейному серіалі.

Що у біса таке трапилося з нею?

Візит до лікаря Вісса був призначений аж на листопад. Мабуть, старих людей із різними проблемами дуже багато. До листопада ще все може змінитися. Може, ці її несуттєві проблеми, «перескоки» так би мовити, зникнуть самі по собі. А може, її взагалі не стане! Ні, таку думку треба гнати подалі.

Була лише середина вересня, погода і досі лишалася літньою, листя на деревах ще навіть не почало змінювати колір, світанки стали більш холодними, але не набагато. Після сніданку Еббі ще могла сидіти у светрі на ґанку, гойдаючись на гойдалці і спостерігаючи за тим, як батьки ведуть дітей до школи. Діти поки що були охайно одягнені, ще якийсь місяць ― і школярі припинять стежити за своїм виглядом. Старші діти йдуть до школи самі, без батьків, але Піт і Том для такого ще замалі. Вони поїхали із Норою декілька хвилин тому — Сем нахилився вперед у своєму візочку, неначе капітан корабля, який хоче побачити землю, Гейді бігла поруч на своєму кумедному довгому ціпку, три світлі голівки зникли серед дерев. Біляве волосся — це так нетипово для Вітшенків, хоча у Стіма було світле волосся, і дивуватися тут нічому.

Здавалося, хлопці швидко звикли до нового району. Вони ганяли на своїх самокатах по всій вулиці і запрошували приятелів до себе перекусити. Вони розповіли, що інші діти називають їхній будинок «ґанковим», й Еббі це дуже подобалося. Вона пам’ятала, як сама вперше побачила цей дім, ще коли вона, з веснянкуватим обличчям, ходила до середньої школи у Гемпдені, а самозакохана Меррік Вітшенк була призначена її «старшою сестрою». Цей величезний ґанок було видно ще з вулиці, Меррік разом із двома подругами повільно гойдалися на гойдалці. Вони мали дуже стильний вигляд — вузькі блакитні джинси та пов’язані на шиї яскраві хустинки.

— О Боже, малявки прийшли, — протяжно сказала Меррік, побачивши Еббі та її двох однокласниць, які прийшли до її подруг. Усі разом вони мали провести дружний суботній вечір, вивчаючи шкільні пісні та готуючи печиво. Еббі пам’ятала, у якому захваті вона була від цього ґанку та викладеної із каменю доріжки. А ще — від матері Меррік — чарівної милої Лінні (або місіс Вітшенк, як вона тоді зверталася до неї). Мабуть, це Лінні вигадала пекти печиво, сама Меррік ніколи до цього не додумалася б.

Лінні Май Вітшенк була блідою, стриманою, у тьмяній сукні з квіточками, купленій, здавалося, у сільському магазині. Але було щось таке у куточках очей, коли вона всміхалася, що давало Еббі зрозуміти: у цій жінці криється набагато більше. Довгий час після того фарсу зі «старшою сестрою» Еббі з теплотою згадувала Лінні. А згодом, через кілька років, коли Еббі почала зустрічатися із другом Реда Дейном, щовечора до них виходила Лінні і пропонувала всій компанії холодний домашній лимонад. Інколи з’являвся навіть сам Джуніор.

— Погляньте, хто тут у нас! Хлопці, дівчата, — казав він.

Він завжди затримувався біля них, щоб поговорити. Дівчатам він казав, що вони мають чудовий вигляд, а хлопцям розповідав про ігри місцевої команди з американського футболу. Лінні доводилося легенько торкатися його руки і нагадувати:

— Ходімо, Джуніоре, нехай молодь поспілкується наодинці.

Їх обох уже давно немає. Так шкода… Стерті з лиця землі товарним потягом. Навіть не залишилося їхніх тіл, лише дві закриті труни. Про те, що сталося, усі дізналися від поліції. Усе так неправильно і незавершено. Еббі це хвилювало більше, ніж Реда. Він вважав, що швидка смерть — то милість божа, але Еббі хотіла б попрощатися. Вона сказала б: «Лінні, ти була дуже-дуже доброю жінкою, і мені шкода, що ти була такою самотньою».

Еббі почала пригадувати людей, смерть яких побачила. Двоє дідусів і бабусь, мати, улюблений старший брат, який помер молодим. А от до батька вона не встигла, приїхала за кілька хвилин після того, як він помер. А вона так хотіла б притулитися до нього обличчям, щоб рештки його свідомості відчули присутність дочки. Навіть зараз, коли вона сиділа на ґанку і дивилася на вулицю Боутон, її очі наповнювалися сльозами від спогадів про батькову щетинисту, уже холодну, щоку. Ми всі повинні залишити цей світ, і хтось повинен нас проводжати! Звичайно, для себе вона хотіла такого ж: велика долоня Реда, що стискає її руку, коли вона лежить уже мертва. Однак щоразу вона думала про те, що коли помиратиме чоловік, вона не зможе покласти свою руку на його, і у цю мить він буде сам. Еббі навіть не могла уявити, як Ред переживе свою самотність, якщо вона помре першою.

Він завжди брав її за руку, не переплітаючи пальців. У підлітковому віці вона чула від своїх подруг про те, що коли хлопець (наприклад, у кіно) переплітає пальці, то це означає щось більше, ніж дружба.

Але вона думала так до появи Реда.

Може, вони з Редом помруть разом, в одну мить. Скажімо, у літаку. Пілот за кілька хвилин до катастрофи зробить оголошення, щоб дати всім можливість попрощатись одне з одним. Але вони нікуди не літають, тому це неможливо.

— Річ у тім, що після смерті, — сказала вона якось Дженні, — ти все одно не побачиш, як усе буде. Ти не знатимеш, який він, той кінець.

— Але ж мамо, кінця немає, — відповіла Дженні.

— Так, знаю, — тихо мовила Еббі.

У теорії.

Десь глибоко в душі Еббі вірила, що світ не існуватиме без неї. Так, люди люблять самообман. Складно змиритися з тим фактом, що ти нікому більше не потрібен. Діти виросли, клієнти зникли, щойно вона пішла на пенсію. (Хоча стосовно останніх здавалося, що їхні потреби невичерпні — спільнота розпадалася швидше, ніж вона встигала збирати її докупи. Вона відчувала, що пішла якраз вчасно). Навіть