Читати книгу - "Машина часу"

– Гм! – сказав я після паузи. – Маленьким дітям не можна щодня ходити в такі крамниці!

Джип сприйняв мої слова з властивим йому стоїцизмом, і на хвилину я навіть пошкодував, що я його батько, а не матір, і не можу відразу, coram publico,[10] розцілувати його. «Зрештою, – подумав я, – це все не так уже й страшно».

Але остаточно я затвердився в цій думці тільки після того, як ми розгорнули наші пакунки. У трьох виявилися коробки зі звичайними, але такими чудовими олов’яними солдатиками, що Джип зовсім забув про «справжніх чарівних солдатів», яких він бачив у крамниці, а в четвертому пакунку було кошеня – маленьке біле живе кошеня, дуже веселе і з чудовим апетитом.

Я роздивлявся вміст пакетів із полегкістю, але все ж таки з деяким побоюванням. Скільки часу я простирчав у дитячій, не знаю…

Це трапилося шість місяців тому. І тепер я починаю думати, що ніякого лиха не сталося. У білому кошеняті виявилося не більше чаклунства, ніж у будь-якому іншому кошеняті. Солдати вирізнялися такою стійкістю, що ними був би задоволений будь-який полковник. Що ж до Джипа…

Чуйні батьки погодяться, що з ним я мусив бути особливо обережним.

Проте нещодавно я все ж таки наважився на серйозний крок.

Я запитав:

– А що, Джипе, якби твої солдати раптом ожили й почали марширувати?

– Мої солдати живі, – відповів Джип. – Варто мені тільки сказати одне слівце, коли я відкриваю коробку.

– І вони марширують?

– Ще б пак! Інакше за що їх і любити!

Я не виказав недоречного подиву і спробував кілька разів, тільки-но він діставав своїх солдатиків, зненацька увійти до його кімнати. Але жодних ознак чарівної поведінки я досі за ними не помітив. Так що важко сказати, має Джип рацію чи ні.

Ще одне питання: про гроші. У мене невиліковна звичка завжди сплачувати рахунки. Я обійшов уздовж і впоперек усю Риджент-стрит, але не знайшов тієї крамниці. Проте я схильний думати, що в цій справі честь моя не постраждала: адже оскільки цим людям – хоч би ким вони були – відома адреса Джипа, вони можуть у будь-який час з’явитися до мене й отримати те, що їм належить.

Новітній прискорювач

Якщо вже комусь і випало шукати шпильку, а замість неї знайти золотий, то це моєму приятелю професорові Гібберну. Мені й раніше доводилося чути, що багато дослідників улучали набагато вище, ніж цілилися, але такого, як із професором Гібберном, іще ні з ким не бувало. Можна сміливо, без перебільшення, сказати, що цього разу його відкриття зробить цілковитий переворот у нашому житті. А натомість Гібберн хотів створити всього лише якийсь тонізуючий засіб, котрий допоміг би апатичним людям устигати за нашим неспокійним часом. Я сам уже не раз приймав цей препарат і тепер просто опишу його дію на мій організм – так буде найкраще. А потім ви побачите, якою корисною знахідкою виявиться він для всіх аматорів нових відчуттів.

Ми із професором Гібберном, як багатьом відомо, сусіди за Фолкстоном. Якщо мене не зраджує пам’ять, кілька його портретів – і в молодості, і в зрілому віці – були поміщені в журналі «Стренд», здається, в одному з останніх номерів за 1899 рік. Установити це точно я не можу, тому що хтось узяв у мене цей номер і досі не повернув. Але читач, імовірно, пам’ятає високе чоло й надзвичайно довгі чорні брови Гібберна, які надають його обличчю якихось мефістофельських рис.

Професор Гібберн мешкає на Аппер-Сендґейт-роуд, в одному з тих чарівних маєтків, які так пожвавлюють західну частину цієї вулиці. Дах у будиночка Гібберна гостроверхий, у фламандському стилі, портик мавританський, а маленький кабінет професора дивиться на вулицю великим ліхтарем у формі готичного стрілчастого вікна. У цій кімнатці ми проводимо вечори за люлькою й бесідою, коли я приходжу до нього. Гібберн – великий жартівник, але від нього можна почути не тільки жарти. Він часто розповідає мені про свої заняття, бо спілкування й бесіди з людьми служать йому стимулом для роботи, і тому в мене була можливість крок за кроком простежити створення «Новітнього прискорювача».

Звичайно, більшу частину дослідів Гібберн проводив не у Фолкстоні, а на Гавер-стрит, у новій, прекрасно обладнаній лікарняній лабораторії, де він першим і влаштувався.

Як відомо, якщо не всім, то освіченим людям у будь-якому разі, Гібберн прославився серед фізіологів своїми працями з вивчення дії медикаментів на нервову систему. Там, де йдеться про різні наркотичні, снодійні й анестезуючі засоби, йому, кажуть, рівних немає. Його авторитет як хіміка теж великий, і в непролазних джунглях загадок, що оточують клітини нервових вузлів та осьові волокна, є розчищені ним маленькі просвіти й прогалини, недосяжні для нас доти, доки він не вважатиме за потрібне опублікувати результати своїх пошуків у цій галузі.

Протягом останніх років, іще до відкриття «Новітнього прискорювача», Гібберн багато й досить плідно працював над тонізуючими медикаментами. Завдяки йому медицина збагатилася щонайменше трьома цілком надійними препаратами, значення яких у лікарській практиці є величезним. Препарат під назвою «Сироп «Б» д-ра Гібберна» зберіг більше людських життів, аніж будь-який рятувальний човен на всьому нашому узбережжі.

– Але такі дрібниці мене зовсім не задовольняють, – сказав мені професор одного разу близько року тому. – Усі ці препарати або підхльостують нервові центри, не впливаючи на самі нерви, або просто зміцнюють наші сили шляхом зниження нервової провідності. Вони дають лише місцевий і дуже нерівномірний ефект. Одні посилюють діяльність серця та внутрішніх органів, але притупляють мозок; інші діють на мозок, як шампанське, ніяк не впливаючи на сонячне сплетіння. А я прагну створити – й неодмінно створю, ось побачите! – такий засіб, який струсне вас усього з голови до п’ят і збільшить ваші сили вдвічі… навіть утричі проти норми. Так! Ось чого я шукаю!

– Це подіє на організм виснажливо, – зауважив я.

– Безумовно! Але ж ви і їстимете теж удвічі або втричі більше. Подумайте тільки, про що я кажу! Уявіть собі пляшечку… ну, скажімо, таку. – Він узяв зі столу зелений флакон і став постукувати ним по столу в такт своїм словам. – У цій безцінній пляшечці вміщено можливість удвічі швидше думати, удвічі швидше рухатися, удвічі швидше працювати.

– Невже цього можна досягти?

– Сподіваюся,