Читати книгу - "Ось відкрита долоня"

а нове купити ніколи; у другої домашні вже забули, що таке недільний обід з борщем та варениками. Там чоловік усе розуміє й підтримує, а тут – знову обручку на столі залишив, добре, коли до вечора… Скільки можна, мовляв! І справді, скільки можна? Звідки ці запаси терпіння? Мабуть, звідки й затятість хлопців на фронті. Утомилися, а не вступаються, бо що тоді?..

Життя в госпіталі – як будь де (з певними поправками, звичайно). І люди різні. Здавалося б, прооперовані, спільним побутом пов’язані, звиклі до стогонів і до «уток» на сусідньому ліжку. Госпітальне братерство. А от чогось один води з пляшки не вип’є, аби не запропонувати іншим, а другий півлітрову банку олів’є при всіх виїсть, дзенькаючи ложкою до скла, наповнюючи палату хвилюючим запахом домашньої кухні, – і нічого, лише утреться серветкою. Той червоною барвою вкривається, загикується, соромиться вимовити просте запитання, хоча діло дріб’язкове – труси попросити. А цей сприймає все як належне («не бачиш, я тяжко поранений») і навіть не дякує за гостинці («он там залиш»).

Роздаємо в палатах те, що принесли: після обіду на це саме час. У Марини рука вже натренована – усе поділила, ще й запитує: кому йогурт? кому мандарини?.. свіжі газети?.. Одному книжки не потрібні, іншому – цукерки. Від цигарок майже ніхто не відмовляється.

Часом видається, що найбільша тут потреба – поговорити, але в певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людині живіт болить або коли в палаті зібралися фільм дивитися і вже на моніторі пливуть початкові титри. Ноутбуки тут є чи не в кожній палаті, майже всі подаровані, хоча дехто не вміє давати з ними раду. Інше діло – розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже в кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що в країні, те й у сім’ях.

Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. І водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар – і дверцята затраскуються.

Прийшла психолог, роздала фломастери й папір. Намалюйте дерево. Хлопці покрутили фломастери, хто в лівій, хто в правій… І білі аркуші залишилися чистими. Кінець експерименту. Такі підходи для іншої аудиторії, після інших травм. Психологи – вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.

У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, аніж фізичні проблеми.

2

На подушці кіборга Яна – кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось з відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений – тимчасово, вийшло – чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає, як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках – вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.

Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла в м’язі. Хірург кулю витягнув – віддав бійцю. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше…

Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років йти на пенсію. На гірника він не схожий, виламується з певного стереотипу – і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої обсцентною лексикою?.. безцеремонності?.. бозна-яких трафаретів, нав’язаних телевізором та відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»…

– Нічим, – каже Ян, – я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, відразу не прийняв. Тоді ж записався в добровольчий батальйон, він тільки формувався у Днепропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися в Донецьк. Мама сильно хворіла. Не вдалося її врятувати…

У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.

– Забрав дружину й доньку, – далі веде Ян, – поїхали звідти. Виїжджали через ДНРівські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. До нас кричали: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!

Зупинилися в місті Дніпрорудне під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно – про переселенців. Переселенці… – Ян робить паузу, добираючи слова, – вони різні. Хоча багато піни наїхало. Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в учебку «Десна». Розподілили в 93-ю механізовану бригаду під Дніпро. Там формували перший батальйон, а в ньому – третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.

– Хлопці, вечеряти будете?

До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям та червоними долонями. Тягне коридором візочок – баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.

Ян хитає головою: «Дякую».

– Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу… Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш». Розграбоване «Метро». Вентиляційний ствол шахти Засядька… Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні – стріляють.

Слухаю, намагаючись уявити, як це – бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся…

Три тижні в листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримали старий термінал.

– Перший раз намагалися заїхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок, – Ян гмикає, поправляє хустку-пов’язку, вона його руку в металевому каркасі підтримує. – Хоча нам було не до сміху. Завантажилися в БМП ушістьох.