Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Смачно. А як твоє косідо? Одружився б із кухаркою, що його приготувала?

Варґас відклав ложку й відкинувся на стільці. Алісія знала, що він вивчає її розширені зіниці й причмелений вигляд.

– Скільки ти вколола?

– Це не твоя справа.

– Що це за рана?

– Така, про яку виховані сеньйорити не говорять.

– Якщо ми збираємося працювати разом, мені треба знати, чого очікувати.

– Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кількох днів. Тобі не доведеться знайомити мене з матір’ю.

На обличчі Варґаса не з’явилося навіть тіні усмішки.

– Мене поранило ще маленькою дівчинкою. Бомбардування під час громадянської війни. Лікар, що збирав моє стегно, не спав цілу добу і зробив усе, що міг. Але, гадаю, в мене там досі лишилося кілька сувенірів від італійської авіації.

– Це сталося в Барселоні?

Алісія кивнула.

– У мене в Генеральній службі був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбільшки з оливку, що застрягла йому в аорті, – сказав Варґас.

– І що з ним? Помер?

– На нього наїхав розвізник газет перед вокзалом Аточа [32].

– Не можна довіряти газетникам. Наїдуть на тебе за першої-ліпшої нагоди. А ти? Де ти був під час війни?

– То там, то тут. Переважно в Толедо.

– Всередині Алькасара [33] чи зовні?

– Яка різниця?

– Лишилося щось на згадку?

Варґас розщіпнув сорочку й показав їй круглий шрам із правого боку грудей.

– Можна? – запитала дівчина.

Поліціянт кивнув. Алісія нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офіціант за барною стійкою впустив на підлогу склянку, яку витирав.

– Нічогенький шрам, – сказала Алісія. – Болить?

Варґас защіпнув сорочку.

– Тільки коли сміюся. Я серйозно.

– Із такою роботою ти, либонь, і на аспірин не заробляєш.

Варґас нарешті всміхнувся. Алісія піднесла свою склянку з водою.

– За наші страждання.

Поліціянт підняв свою, і вони цокнулися. Далі їли мовчки: Варґас підчищав свою тарілку, Алісія дзьобала своє м’ясо то тут, то там. Коли дівчина відставила тарілку вбік, її напарник став брати звідти картоплю, якої Алісія майже не торкнулася.

– То які в нас плани на день? – запитав він.

– Я гадала, що ти міг би з’їздити до Головного управління, щоб дістати копії листів Сальґадо й розвідати, чи немає новин на тому фронті. А якщо матимеш час, відвідай ще того Каскоса з видавництва «Аріадна». Щось тут не сходиться.

– А ти не хочеш навідатися до нього разом?

– У мене інші плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще мені піти до нього одній. Він своєрідний персонаж.

– Схоже, це обов’язково умова для твоїх друзів. Ти хочеш розпитати в нього про книгу?

– Так.

Варґас показав офіціантові, щоб той приніс їм рахунок.

– Не хочеш кави, чи солодкого чи ще чогось?

– У машині можеш пригостити мене однією з твоїх імпортних цигарок, – відказала Алісія.

– Це ж не було просто хитрим приводом, щоб позбутися мене за першої-ліпшої нагоди, адже ж ні?

Алісія похитала головою.

– О сьомій ми зустрінемося в кафе «Хіхон» і «обміняємося» інформацією.

Варґас суворо поглянув на неї. Дівчина врочисто піднесла долоню.

– Обіцяю.

– Краще тобі дотриматися своєї обіцянки. Де тебе висадити?

– На бульварі Реколетос. Тобі по дорозі.

12

Того року, коли Алісія Ґріс прибула до Мадрида, її наставник і керівник Леандро Монтальво розповів, що кожен, хто прагне зберегти здоровий глузд, повинен мати в цьому світі місце, де він міг би й хотів би загубитися. Це місце – останній притулок, така собі прибудова до душі, куди людина завжди може втекти, щоб замкнутися там і викинути ключі, коли світ зазнає краху у своїй комедії абсурду. Однією з найдратівливіших звичок Леандро було те, що він завжди мав рацію. Із часом Алісія зрештою підкорилася очевидному й вирішила, що, можливо, настала мить знайти собі власний притулок, адже абсурдність світу більше не видавалася їй комедією, перетворившись на просту рутину. Одного разу долі таки забажалося здати їй на руки хороші карти. Як і всі великі відкриття, сталося це тоді, коли Алісія найменше цього очікувала.

Одного далекого дня її першої осені в Мадриді злива зненацька захопила дівчину, коли та прогулювалася бульваром Реколетос. Посеред алеї Алісія побачила розкішний, у класичному стилі, будинок, який видався їй музеєм і в якому вона вирішила перечекати негоду. Змокла до рубця, вона піднялася сходами, довкола яких стояли прегарні статуї, і не зауважила напису над входом. Якийсь чоловік із флегматичним виразом обличчя й поглядом пугача стояв на порозі, спостерігаючи за дощем, і побачив Алісію. Його хижі очі вп’ялися в неї, немов у дрібного гризуна.

– Добрий день! Що у вас тут показують? – запитала навмання Алісія.

Чоловік вбирав її своїми схожими на дві лупи очима, і враження про дівчину в нього склалося вочевидь не найкраще.

– У нас тут показують терплячість, сеньйорито, а ще вряди-годи подивування перед нахабством невігласів. Це Національна бібліотека.

Чи то сповнившись співчуття до неї, чи то просто від нудьги кавальєро з совиним поглядом повідав дівчині, що вона ступила до однієї з найбільших на планеті книгозбірень, у надрах якої на неї чекають понад двадцять п’ять мільйонів книжок, і якщо Алісія прийшла сюди з наміром скористатися туалетом або переглянути журнали про моду у великій читальній залі, то може забиратися звідси на поталу запаленню легень.

– А можна поцікавитися особою вашої вельможності? – запитала Алісія.

– Уже багато років я не бачив жодної вельможності, але якщо ви маєте на увазі мою скромну персону, то досить сказати, що я є директором цієї установи і що однією з моїх найулюбленіших розваг є виганяти втришия всяких неуків і випадкових зайд.

– Але я хотіла би записатися до вашої бібліотеки.

– А я хотів би написати «Девіда Копперфільда», але ось, стою тут перед вами, із сивиною на голові й досі без бібліографії, вартої на увагу. Як вас на ім’я, кралечко?

– Алісія Ґріс, до ваших послуг і до послуг Іспанії.

– Те, що я не лишив для нащадків творів, які могли б стати класикою, не заважає мені відчувати іронію чи недоречність. За Іспанію казати нічого не буду – нині й без мене досить тих, хто мовить за неї. А ось щодо себе, то я не бачу, як ви можете послужити мені, окрім того, що нагадати про мій літній вік. Одначе не думайте, ніби я якесь страшидло: якщо бажання ваше записатися щире,