Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та після його смерті ночами ще довго у кам’яниці світилося світло, доки туди не вселилися нові мешканці.
Як п’яничка врятував собор Святого Юра
Вам уже відома одна легенда про походження Чортових скель, яку ви прочитали у попередній книзі. Та існує ще одна легенда.
Отже, ви вже знаєте, що ці скелі несли чорти, аби скинути на собор Святого Юра. Правда, мова не про цей собор, який ви зараз бачите, а той перший, дерев’яний, який існував ще з княжих часів. Однак, чортам їхня затія не повелася. Коли чорти однієї ночі злетілися на полі біля Чишок на нараду і вирішували, яким чином знищити собор, неподалік у копиці сіна міцно спав місцевий п’яничка.
Його розбудив чортячий галас і він став прислухатися. З чортячої розмови п’яничка дізнався, що вони хочуть закидати скелями собор наступної ночі. Далі він уже заснути не міг і чекав, поки чорти не заберуться.
Вранці п’яничка поквапився повідомити війта Винників про небезпеку, яка нависла над собором, але війт тільки висміяв його, порадивши менше пити. Ніхто не йняв йому віри. Тоді п’яничка, прихопивши з собою великого свічника і півня, подався до винниківського лісу, вибрався на найвищий пагорб і став чекати. Півневі на голову він вбрав чорну шапочку і півень собі мирно куняв.
А щоб не впасти духом, п’яничка не забув прихопити з собою пляшку медівки і час від часу прикладався до неї. Опівночі високо в небі почулося лопотіння крил. П’яничка насторожився, а незабаром на фоні зоряного неба побачив великі чорні плями, які рухалися у напрямку собору Юра. Як тільки вони підлетіли ближче, п’яничка кинувся запалювати свічки, але трут відсирів і йому довелося трохи довше помудохатися, ніж сподівався. Нарешті свічки вдалося запалити і хоча чорти опинилися у нього простісінько над головою, він не зрезигнував зі своєї затії і рвучко шарпнув шапочку з голови півня. В очах у півня заблисло світло, від несподіванки він стрепенувся, забив крильми і закукурікав.
Чорти з переляку випустили з рук скелі й ті гугупнули на пагорб, поховавши під собою п’яничку разом із півнем. Там вони й досі знаходяться. А якщо в гарну сонячну погоду, коли довкола панує мертва тиша, прикласти вухо до скель, то можна почути, як півень кукурікає.
Картярі
На Янівському передмісті доживало у XVIII сторіччі кілька старезних перехняблених хатинок, по вікна вгрузлих у землю і зарослих бузиною. За дня там паслися кози, блукали гуси і свині, а вночі туди ніхто не відважувався забрідати.
Якось пізнього осіннього вечора один парубок, добряче загулявши, вертався додому і побачив світло в хатинці на узбіччі. Він знав, що там вже від віку ніхто не живе і дуже здивувався. Але що був хлопцем відважним, бо не раз уночі загулював, то підкрався тихенько і зазирнув у вікно.
За столом сиділо семеро довговолосих бородатих чоловіків і грали в карти. Перед кожним височіла купка золотих талерів.
— О, — затер руки парубок, — така компанія мені до вподоби, — і сміливо зайшов усередину, сів до столу та взяв у руки карти.
Грав він так спритно, що незабаром перед ним з’явилася найвища купа талерів. За весь той час, що вони грали, таємничі чоловіки не перекинулися й словом, тільки похмуро перезиркувалися. Раптом одна карта впала зі столу. Парубок хотів її підібрати і вже був схилився, коли чоловіки хором проказали:
— Не руш!
Гра продовжилася. Незабаром друга карта впала під стіл. І знову хлопець хотів її підібрати, але почув ту саму пересторогу:
— Не руш!
Коли ж і третя карта впала, він таки не втримався і нахилився під стіл. Те, що побачив, перехопило йому подих — у кожного з чоловіків замість правої ноги було кінське копито. Хлопець рвучко випрямився, згорнув за пазуху талери і притьмом вискочив з хати, а вслід йому лунав сміх:
— Га-га-га!!! Ти вчасно дав драла, бо ще хвильку і ми б тебе розшарпали!
Хлопець, мов шалений, гнав доти, доки не влетів до свого дому. Та коли висипав з-за пазухи талери, то побачив самі смердячі кізяки. Вранці згадав, що забув у тій хаті свого капелюха і вирішив піти за ним.
Удень покинуті хатини виглядали цілком невинно, як і завше там порпалися кури, скубли кущі кози, а в затінку у лопухах хропли свині. Хлопець обережно прочинив двері хатини і побачив стіни у павутинні, підлогу у порохах і жодного сліду, що тут уночі хтось грав у карти. Але на цвяшку біля дверей, де він повісив свого капелюха, висіло саме шкамаття. Видно, чорти на капелюхові всю свою лють зігнали.
Звідки у німців фрак
Як і всюди, де мешкало чимало різного люду, у Львові любили оповідати різні смішні історії одні про одних. Українці, поляки, німці, жиди навзаєм кпили і з себе, і зі своїх сусідів.
Коли наприкінці XVIII сторіччя до Львова наїхало сотні австріяків та німців, то спочатку вони дуже відрізнялися своїм одягом серед місцевого населення. От тоді, напевно, й виникла легенда про те, звідки у німців з’явилися фраки.
Одного разу зустрів чорт німця. Німець був вбраний у якогось довгого з багатьма складками халата, а чорт мав на собі куцого фрака. От вони й почали насміхатися одне з одного, яка то в них смішна уберя.
— Ну, німче, — сказав чорт, — досить насміхатися. А давай побіжимо з тобою наввипередки. Оно бачиш вербу край дороги? Там під нею лежить мішок з цванциґерами. Як добіжиш перший, то забереш їх, а якщо я перший, то тобі голову відірву.
— Е-е, де там мені з тобою змагатися! — відмахнувся німець. — Ти за мене краще бігаєш та ще й у такому куцому фракові, а я маю на собі такий довгий халат, що мені плеще по ногах.
— То знаєш, що, німче, дам я тобі мого фрака, а вберу твого халата. Бо й так пережену тебе.
— Добре, — погодився німець.
Вони перевдягнулися і кинулися бігти, але чорт, заплутуючись у халаті, кілька разів падав, підводився і далі біг. А щоби підкасати халата, він не додумався, тому німець таки його перегнав. Підлетів до верби, схопив мішок і давай Богу ноги.
А чорт йому навздогін:
— Німче! Німче! Верни мені бодай мого фрака!
Де там! Німець жене, як звар’йований, а чортові тільки фігу показав.
Бідний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова. Книга друга», після закриття браузера.