Читати книгу - "Сестри крові"

— Убивала... — підтвердила вона пошепки, виціловуючи мої перса: — Переважно в ліжку... в ліжку... — І спускалася нижче, покусуючи стегна, а шпилька й далі була в її руці. — Після любощів... — шепотіла Анрієта, а язик її заплітався від сп’яніння і моїх кучерів. — Тільки після любощів... — муркотіла вона, а шпилька проникала в глиб мого тіла коштовним каменем...

Опісля ми лежали, пригорнувшись, як двоє кошенят, а корабель заколисував нас і розморював. Я налила нам вина, ми обгорнулися ковдрою і пили. Наші ноги дотулялися і обмінювалися теплом.

— Цікаво, Анрієто, як ти дійшла до цього, — запитала я. — Що спонукало тебе виконувати такі місії?

— Я рано осиротіла й опинилася в монастирі у Шварцвальді, високо в горах. Це був жіночий монастир Святої Крові й ми називалися сестрами крові, але окрім служіння Богу нас учили шпигувати й вбивати різними способами, переконуючи, що це теж служіння Господу. Як і наука зваблювання, світські манери, уміння вишукано вдягатися і розумітися в моді та на ґатунках тканин, розрізняти коштовності, фальшиві перли — від справжніх. Нас учили також стріляти, ми ледь не щодня впрявлялися зі стрільби з луків і пістолів, аж поки не стали стріляти винятково влучно. Нас замикали в приміщеннях, звідки ми мусили визволитися самотужки, покладаючись лише на свою кмітливість і спритність. Заводили в гори з зав’язаними очима й залишали, але жодна з нас не пропала. Вчили лаштувати пастки й оминати їх самим. Нас били, щоб ми звикали до болю, спутували мотузками, а ми мусили самі визволитися. Навчали різновидам отрут та їх приготуванню. Кожна з нас мала свою особливість і свій метод. Я убивала шпилькою. Хтось використовував лише отруту, ще хтось перерізав бритвою горло, хтось убивав шпагою. Інша моя сестра крові навчилася убивати голкою.

— Як — голкою?

— Вона бере голку під язик. І, коли цілує жертву, з силою випльовує її в горло. Голка вкрита смолянистою отрутою, яку не розпускає слина. Нею отруїтися не можна. Лише коли потрапить до рани. Спочатку жертву паралізує, вона не може ані рухатися, ані кричати, але все, що з нею діється, добре усвідомлює. Так що є змога ознайомити її з причиною швидкоплинної смерті й повідомити ім’я замовника.

— Але ж і вона може поранитися тією голкою.

— Може. Але досі цього не сталося. Вона дуже спритна. Спритніша за мене. І неймовірно хитра. Вона, уяви собі, навіть вийшла заміж і живе життям порядної міщанки. Правда, вийшла вже вдруге, після того, як убила першого чоловіка. Ніхто й не здогадується, що коли вона провідує неіснуючу тітоньку, то насправді виконує завдання. Зрештою, чимало з наших сестер саме так облаштували життя — повиходили заміж і вдають невинних сотворінь. Адже всі вони вродливі й бажані. Нас вибирали не тільки за кмітливістю, але й за вродою.

— Живучи в жіночому середовищі, ти засмакувала жінок?

— І це теж. Першою мене звабила ігуменя. То була дебела молодиця з потужними формами. У неї були перса, як відра, і широка сідниця. Лоно теж було широке й випукле.

— Чим же саме вона тебе звабила?

— Я не так висловилася. Вона мене не звабила, а просто потягнула до себе в ліжко. Мені було п’ятнадцять. Я не спромоглася опиратися, тож вона робила зі мною все, що їй заманулося. Але мені це не сподобалося. Хоча зажевріла думка спробувати це з кимось, хто буде викликати в мене симпатію. Так що небавом я ближче зійшлася зі своєю одноліткою, і тоді вже такі любощі мені сподобалися значно більше.

— А ігуменя пізніше тебе знову затягувала в ліжко?

— Було ще кілька разів. Та врешті мені це обридло, я приставила до її горла шматок скла й сказала, що коли вона ще спробує до мене бодай торкнутися, я заріжу її вночі. Потому вставила їй це скло між ноги й пішла. Більше вона не чіпалася, тільки з острахом зиркала на мене. А коли сестрам крові виповнювалося сімнадцять, за ними приїжджала карета й забирала до замку в Швестербурзі. Звідти вирушали на завдання і шукали собі місця під сонцем.

— Тобі це подобалося? Убивати...

— А я більше нічого не вмію. За це добре платять. Зрештою, відмовитися неможливо, бо тоді тебе вб’ють.

— І хто вас наймає?

— Будь-хто. Будь-який король, герцог, барон чи граф може собі замовити таку послугу. Він замовляє вбивство в таємній організації, оплачує і чекає. Якось надійшло замовлення на вбивство одразу двох баронів. Причому вони самі замовили одне одного. Я задумалася: кого мені вбити першим? Обоє вже заплатили гроші, тож це начебто було несуттєво, а все ж я вагалася. На щастя, ненавидячи одне одного, ці поважні пани продовжували здибатися на балах та різних прийняттях, вітатися і навіть мило усміхатися. Я кокетувала з обома і призначила їм зустріч у спальні графського замку, де відбувався черговий бенкет. Коли один з них почав мене облапувати, я всадила йому шпильку в вухо, і він сповз на підлогу. В цей час зайшов другий. В кімнаті було темно. Я підійшла до нього й чемно дозволила себе обмацати, а потім зробила з ним те саме.

— А тепер скажи: хто хоче вбити іспанського принца?

— Я ще цього не знаю. Але замовлення вже є. І отримала його одна з наших сестер. — Вона замовкла, щось роздумуючи. Потім додала: — Цікаво, чи вона вже на місці.

— Ти б її упізнала?

— Важко сказати. Скоріш за все ні. Ми в монастирі за дня носили білі каптури, які закривали обличчя і мали прорізи для очей, нам заборонено було їх скидати. Купатися нас водили лише вночі при повній темряві. Ми не могли одне одного роздивитися. Запам’яталися лише голоси, але з тих пір минуло добрих десять років.

— Тобто ти б уже нікого з сестер крові не впізнала?

— Ні. За стільки років давно забулося, в кого які очі.

— Чи не може таке бути, що та, котра має вбити Хуана, пливе з нами на кораблі?

— Чому ні? Я їх не знаю.

Цього разу Анрієта не зосталася в мене ночувати, я пила вино на самоті й роздумувала над її словами. Я не призналася їй. Ні, я жодним рухом чи словом не видала себе. Я вдавала, що нічого, нічого, нічого не знаю про монастир у Шварцвальді, куди я потрапила після смерті батька,