Читати книгу - "Замкнене коло"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не треба нікуди їхати, – рішуче сказав Юрко.
Він зателефонував Мирославі та дізнався, що їй конче потрібна продавчиня. За півгодини Юрко і Світлана були вже у крамниці Мирослави.
– Сама не знаю, що найшло на мою працівницю, – пожалілася Мирослава. – Звечора все було добре, а вранці дізнаюся через Марічку, що та не виходить на роботу. Це було для мене справжньою несподіванкою. А коли ми з нею зустрілися в Центрі зайнятості, та намагалася мені щось пояснити, але так і не зізналася в істинній причині звільнення. Відчуваю, що тут щось не те, але що саме, не можу зрозуміти.
– Можливо, посварилася з напарницею? – несміливо запитала Світлана.
– Приблизно так і я подумала, але Марічка запевняє, що вони не сварилися, – відказала Мирослава та попрохала Юрка відійти на розмову.
– Розкажи мені про свою подругу, – попрохала вона хлопця. – Прошу це не задля цікавості. Я мушу знати про працівника бодай щось.
– Світлана працювала продавчинею хліба, а сьогодні довідалася, що її скорочено.
– Звідки вона? Де і з ким мешкає? Хто її батьки?
– Вона винаймає житло, бо нетутешня. Батьки живуть у селі, точніше, мати й вітчим.
– Так, не дуже ти балакучий, – осміхнулася Мирослава. – Не думаю, що на невисоку зарплатню їй легко живеться в місті. Чи не краще було б їй поїхати до батьків у село?
– Вона не може туди повернутися.
– Не знаєш чому?
– Бо до неї чіпляється вітчим, але я вам цього не казав.
Юрко не помітив, як від його слів Мирослава мимоволі здригнулася та одразу ж зблідла.
– Бідна дівчинка, – прошепотіла вона, кинувши погляд у бік Світлани.
– Візьміть, будь ласка, її на роботу.
– Добре. Нехай зараз же йде на робоче місце та стажується, – сказала Мирослава. – І хай нікуди звідси не йде, доки я не повернуся.
Мирослава викликала таксі, схопила сумочку й побігла з крамниці. Вона швидко знайшла знайомого Андрія, що працював в агенції нерухомості.
– Що привело до мене чарівну Мирославу? – запитав Ігор, осміхаючись.
– Мені соромно, але велике прохання, – відповіла Мирослава, вмощуючись у зручне крісло навпроти Ігоря.
– А я гадав, що запросиш, як раніше, нас із дружиною в гості, напечеш свої коронні пиріжки з маком, – жартома сказав Ігор.
– Вибач, але останнім часом якось усе закрутилося, що не залишилося вільного часу.
– Добре. Не виправдовуйся. Зараз усі крутяться, як можуть. То яке у тебе до мене прохання?
– Одній моїй продавчині потрібне недороге житло. Я знаю, що у вас в агенції таке навряд чи є, але вирішила тебе по старій дружбі попрохати знайти.
– І потрібно тобі це? Не твій клопіт шукати житло продавчині, – зауважив Ігор.
– Так треба, Ігорю.
– Як скажеш, – знизав плечима Ігор. – Для тебе – що завгодно.
– Справді?! – всміхнулася Мирослава.
– Я завжди думав: чому Андрієві пощастило більше, ніж мені? Чому в нього краща дружина, ніж у мене?
– Облиш. Так є у тебе щось на примітці?
– Один мій знайомий, ветеран-афганець, поїхав на півроку до реабілітаційного центру. А у нього два кактуси залишилися. Тож він попрохав мене поливати їх хоча б раз на тиждень. Я йому кажу, що то не квітка – нехай засихає. Він образився. «А ще друг називається», – дорікнув мені й пояснив, що ті квіти дуже схожі на нього, хоча, зауваж, він завжди охайний та поголений, не те що колючі кактуси.
Мирослава осміхнулася.
– Я так розумію, що ти його житло можеш здати моїй продавчині? – запитала вона.
– Слушна думка! Але твоя робітниця має сплачувати комунальні послуги та поливати кляті кактуси, – сказав Ігор і додав: – Якщо вони, бідненькі, ще не загинули без води.
– Дякую! – просяяла Мирослава. – З мене пляшка коньяку.
Ігор передав Мирославі ключі й назвав адресу. За десять хвилин Мирослава вже оглядала кімнату в гуртожитку. Вона була невеликою, десь дванадцять квадратних метрів, але прибраною, чепурненькою. Тут було все необхідне: диван, шафа для одягу та книжок, стіл, комп’ютер, телевізор, невеличка кухня, ванна кімната й туалет. Мирослава підійшла до вікна. Там, на підвіконні, стояли два вазони з кактусами. Жінка ткнула палець у засохлу землю. «Біднесенькі, – звернулася вона до квітів, – зараз я вас напою». Поливши квіти, Мирослава поспішила до крамниці, щоб повідомити Юркові та Світлані гарну новину…
Юрко допомагав Світлані пакувати речі. Він увесь час тривожився за те, щоб Світлана не пішла до ванної кімнати забрати квіти, що висіли на стіні. Там досі була камера спостереження. Тепер Юрко лаяв себе за те, що до цього часу її не забрав. Усе гадав, що буде йому замало записів. «Ще один день, – казав він собі, – і я зніму її та перегляну записи». Й ось догрався. Зараз він був весь у напруженні, ніби натягнута тятива. Доводилося не спускати очей зі Світлани, яка метушливо бігала по кімнаті, збираючи свої речі.
– Світланко, – Юрко сів на краєчок дивану. – Щось мені зле.
– У тебе щось болить? – турботливо запитала дівчина, пожбуривши у валізу каструлю.
– Голова. Мені болить голова. У тебе є якась пігулка?
– Так, – дівчина дістала з шафи аптечку. – Ось. Цитрамон.
– А іншої немає?
– Ні.
– Мені допомагає лише розчинний солпадеїн, – збрехав Юрко, уникаючи погляду Світлани. – Будь ласка, сходи до аптеки.
– Я миттю, я швидко, – сказала дівчина, на ходу вдягаючи курточку.
Ледь грюкнули двері, Юрко прожогом кинувся до ванної кімнати. Він хутко зняв камеру спостереження та сховав до барсетки. Лише тоді відлягло від серця. Юрко полегшено зітхнув. Він ліг на диван, закинув руки вгору. В голові дійсно зашуміло та почало стугоніти болем. Юрко ненавидів себе в такі моменти. Навіть те, що йому вдалося так легко зробити записи, не тішило ані трішки. Він почувався зрадником. А ще – збоченцем.
25
Мирослава дочекалася, коли Андрій піде на роботу в нічну зміну, та запросила в гості Оксану.
– А якщо я прийду не сама? – запитала Оксана.
– Я не проти, але не зараз, – відповіла зніяковіла Мирослава. – Ми давно з тобою не пліткували вдвох…
– Усе зрозуміло, – весело сказала подруга. – Будемо пити чай?
– Ти тільки не ображайся. Попереду багато свят, отож колись зберемося родинами, – почала виправдовуватися Мирослава.
– Та не переймайся ти так! Дивись на світ простіше! – порадила подруга.
На вечерю Мирослава приготувала млинці з сиром. Лише зараз вона подумала про те, як давно не готувала нормальної їжі. Вона навіть не помітила, як перейшла на напівфабрикати. З початку роботи підприємцем залишалося все менше вільного часу. Борщ або суп Мирослава готувала в найкращому разі раз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замкнене коло», після закриття браузера.