Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Безумовно, у тому, що Хвильовий відкидав російську культуру як культуру колишнього гнобителя українців, є внутрішня суперечність: ця позиція погано поєднувалася з його сподіванням на те, що інші колоніальні народи захочуть перейняти цінності своїх європейських гнобителів. Разом із тим у цих грандіозних сподіваннях був певний «прометеїзм», що аж ніяк не суперечило духові тих часів, бо вони таки були в чомусь «прометеївськими».

Боротьба за пролетарську культуру

Різні літературні групи, що видавали свої маніфести, сперечалися та змагалися за підтримку партії впродовж 1920-х років, значно повніше описано в інших працях, ніж ми це потребуємо робити тут[452]. Практично всі ці групи поділяли думку: для того щоб довершити політичну та соціальну революцію, мала відбутися також культурна революція; «буржуазну» літературу та мистецтво мають витіснити їхні пролетарські протилежності. Але ці групи відрізнялися своїм розумінням того, яким має бути пролетарське мистецтво та як його створювати.

Першою та найвідомішою спробою створити «пролетарську культуру» була діяльність Пролеткульту під керівництвом Богданова. Ця організація заявилася до України ще 1919 року й одразу ж «проявила усі ті риси, які проявляла у Росії»[453]. Починалося все з низки практичних занять для робітників, що мали перетворити їх на них письменників. Пролеткульт розлютив владу, коли спробував проголосити свою монополію на представництво партії в літературі, а 1924-го розпався.

Його спорідненість із ідеєю Лебедя про боротьбу культур та те, що він віддавав перевагу російській культурі міст над українською культурою села, обмежували прямий вплив Пролеткульту на українських письменників[454]. Але треба визнати, що його непрямий вплив був суттєвим. Він приніс дві ідеї, які матимуть довготривалий вплив: що пролетарська культура створюється з нуля, не зважаючи на традиції та стандарти минулого, і що саме маси стають творцями цієї нової культури. Перше поняття, напевно, найкраще висловив Володимир Коряк, який 1921 року написав:

…перегортається нова сторінка історії. Не нова «школа», не новий «напрямок», не «течія» в рямцях старого мистецтва, але цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій. Початок нової ери[455].

Пізніше можемо побачити, як цю ідею виражали в різний спосіб. Один письменник протиставляв нову та індустріальну столицю — Харків — старому й традиційному Києву[456]. Футуристи під керівництвом Михайля Семенка закликали до знищення всього, що було раніше, та створення чогось цілком нового[457]. Ідея мистецтва як творчості мас розвинулася в Україні так, як ніде інде в Радянському Союзі. Вона була втілена в так званих масових літературних організаціях, як-от «Гарт» і «Плуг», яким, принаймні після ліквідації гуртків письменників Пролеткульту, не було відповідників у радянській Росії. Їхнім найближчим відповідником на всесоюзному рівні був, мабуть, робсількорівський рух — робітничий та селянський рух, що заохочував робітників за верстатами та селян за плугами дописувати в газети. «Гарт» і «Плуг» виросли з такого руху та пішли далі: намагалися зробити робітників письменниками[458].

Українська радянська література, як і чи не все, що було беззастережно українським в українському комунізмі, почалася з боротьбистів. «Першими хоробрими» революційної літератури українською мовою були четверо боротьбистів — співців громадянської війни: Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Андрій Заливчий та Василь Еллан-Блакитний[459]. Один із четвірки, Еллан-Блакитний, вижив у громадянській війні, та помер 1925 року — саме тоді, коли почалась українська літературна дискусія. Перед радикальною зміною більшовицької національної політики на XII з’їзді боротьбисти виступали проти більшовицької тенденції бути «імперіалістами за умовчанням». Під час п’ятаковщини Михайличенко проголосив, що «пролетарське мистецтво до завершення свого інтернаціонального єства може дійти через шляхи національні не тільки по формі, а і по змісту і його відтінкам», і що пролетарське мистецтво загалом і в Україні зокрема можливе «лише в конкретних умовах життя даної нації»[460]. Після XII з’їзду Блакитний зробив більше, ніж будь-хто інший, щоб утілити нові директиви на практиці. Він був редактором «Вістей», українськомовного щоденного державного друкованого органу. Також стежив за тим, щоб друкувалися українські книжки. І заснував «Гарт»[461].

Створений 1923 року, «Гарт» мав об’єднати вже визнаних письменників і тих, хто лише сподівався такими стати[462]. Разом із «Плугом» він відіграв в українській літературі роль, схожу на ту, що її відіграла стара Революційна українська партія в розвитку національного руху: практично всі українські письменники комуністичних поглядів належали до однієї з цих масових літературних організацій — чи й до обох. Більше важило, ким вони самі були, ніж до якої організації належали, бо й «Плуг», і «Гарт» були фактично неформальними письменницькими школами, які приймали всіх, хто підтримував завдання Комуністичної партії та хотів навчитися письменницької майстерності[463].

У той час коли різні літературні організації, здавалося, набули більше досвіду в продукуванні маніфестів, аніж читабельної літератури, Блакитний виявив свою незгоду тим, що написав «не-маніфест» для своєї організації. Цей документ під назвою «Без маніфесту» показав, що «Гарт» мав більшу визначеність у тому, проти чого він виступав, аніж у тому, що підтримував. Він виступав за партію та її політику, за «колективізм» і проти «індивідуалізму». Проти «професіоналів» мистецтва, що створили власну мистецьку психологію, яка характеризується індивідуалізмом, любов’ю до себе, утисками слабших та браком принципів під маскою таланту до створення нових теорій. Насамперед організація виступала проти пліток та інтриг, до яких часом бували втягнуті митці. Водночас вона виступала проти всіх тенденцій до «примітивізації» мистецтва тими, хто припускав, ніби пролетаріат може видавати щось варте уваги, не намагаючись освоїти досягнень минулого. Пролетарська культура не мала імітувати буржуазне мистецтво, але пролетарські письменники повинні були опанувати досягнення минулого в плані техніки письма, а вже тоді вони могли б сподіватися створити щось гідне власними силами. «Гарт» намагався об’єднати тих українських письменників, що хотіли допомогти створити інтернаціональну пролетарську культуру в Україні. Він не мав готового плану, якою мала би бути ця культура, і часто-густо насміхався над тими, хто заявляв, ніби такий план має. Як писав Блакитний, маніфест міг бути абстрактним, важлива була «практика, конкретна буденна робота»[464].

«Гарт» розпався 1925 року, а «Плуг» проіснував довше й пішов далі в напрямі залучення мас до творення мистецтва. Фактично «Плуг» виник на кілька місяців раніше, ніж «Гарт». Його лідером та духовним наставником був ще один колишній боротьбист Сергій Пилипенко[465]. Враховуючи те, що українське селянство кількісно значно переважало робітників, не дивно, що «Плуг» був удвічі чи втричі більший за «Гарт» та налічував приблизно 200 членів, а ще тисяча навчалися письменницької майстерності в різних його філіях[466]. Сатиричний нарис