read-books.club » Фантастика » Заради майбутнього 📚 - Українською

Читати книгу - "Заради майбутнього"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Заради майбутнього" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 54
Перейти на сторінку:
чого провів до мозку. Поки зграйка мікроскопічних машин, підкоряючись командам із комп’ютера, забудовувала аневризму ендотелієм, я розпитував дівча про навчання, про подруг, про улюблені книги. Через півтори години нанороботи завершили «цементувати» стінку найбільшої аневризми. Я вилучив їх з організму та впустив нову партію, а тоді одна з двох менших аневризм розірвалася. Чому? Не знаю. Напевно, Янгол мав рацію: лайно трапляється. Обличчя Христі засмикалося, вона спершу замовкла, а потім тихо проказала: «Болить». Холонучи від жаху, я запитав: «Що болить?» — хоча й так знав відповідь. За мить дівчинка верещала від болю.

Розрив аневризми під час нарощення стінки — найгірше, що може статися в сучасній нейрохірургії. Терміново викликаний до операційної анестезіолог дав наркоз, ми перевели дівчинку у вертикальне положення, щоб хоч трохи зменшити відтік крові з розірваної артерії, і закріпили її голову в затискачах. Мені знадобилося сім хвилин, щоби зголити частину волосся й електропилкою прорізати отвір у черепі. Асистент одразу взявся відсмоктувати кров, але це мало допомагало: я був буквально по лікті в крові, кров заливала операційне крісло, стікала на підлогу, та найгірше — через кров я не міг дістатися до пошкодженої артерії, боявся зачепити нерв або яку-небудь іншу судину. О 13:35, так і не зупинивши кровотечу, я вирішив уводити пацієнтку в стан контрольованої клінічної смерті. Усі присутні в операційній швидко перевдяглися в термокостюми, приміщення наповнили крижаним повітрям і за чверть години тіло Христини охолодили до 25 °С. О 14:17 серце дівчинки зупинилося. Тлумлячи паніку, я залатав ушкоджену артерію, витяг інструменти з мозку, після чого анестезіолог узявся виводити Христину зі стану контрольованої клінічної смерті. Серцева активність відновилася майже відразу, тиск стабільно зростав — кров пішла до півкуль, а потім я побачив, як на виведеному на плаский екран над операційним кріслом зображенні мозку з’являється дедалі більше моторошно-сірих ділянок. Щось велике, холодне й чорне зрушилось у моїх грудях і посунуло вниз, зминаючи шлунок і нутрощі. Пізно. Було вже пізно. Мозок десятирічної Христини Радченко помер. Не знаю, як довго я простояв посеред залитої кров’ю операційної, дивлячись на результат своїх дій — бліде, наче гусінь, знекровлене тільце, в якому вперто штовхалося крихітне серце, єдине, що залишалось умовно живим.

О 17:40 я попросив вимкнути апарат штучного дихання.

* * *

Дорогою від метро до свого кондомініуму я міркував про те, що крововиливи в мозок стали для мене чимось на кшталт особистого прокляття. Вам, мабуть, дивно чути таку нісенітницю, та ще й від нейрохірурга, який мав би стикатися із субарахноїдальними кровотечами що другого дня. Але зрозумійте: я почав самостійно оперувати трохи більше як рік тому, та основне — обоє моїх батьків померли від інсульту.

Мій батько, Василь Борисович Чумак, за освітою біолог, усе життя пропрацював лаборантом Інституту молекулярної біології і генетики при НАНУ. Лаборантом він був, треба сказати, нікудишнім, та все ж кращим, аніж батьком. Люди, яких я зараховую до знайомих середнього рівня затребуваності, досі вважають, що я пішов навчатися на лікаря саме через нього. До певної міри так і є, от тільки батько не надихав мене та не прищеплював з дитинства любові до фундаментальної науки. Василь Чумак узагалі не обтяжував себе клопотами з виховання сина. Я народився в серпні 2019-го й уперше замислився над тим, що хочу навчатися на лікаря, приблизно через місяць після того, як мені стукнуло чотирнадцять: того дня на моїх очах помирала мама, а батько з усіма своїми знаннями про біологію — себто про життя — просто стояв і перелякано витріщався на неї.

На час смерті моїй мамі, Лілії Чумак-Ордаш, виповнилося повні сорок років. За будь-якими мірками ранувато для геморагічного інсульту, проте мама, як і її батько, а мій дід, Максим Ордаш, іще замолоду страждала на гіпертонію. Дід говорив, що це через його батька, тобто мого прадіда — Геннадія Попеля, якого він не пам’ятав, бо прабабця Надя розлучилась і вийшла заміж за іншого ще до того, як дід Максим навчився говорити реченнями, що складалися з більше як трьох слів. Дідусь часто переповідав почуту на початку 1990-х історію, яка з часом стала чимось на кшталт родинної легенди, про те, як далекого 1972-го прабабця Надя з її першим чоловіком — «отим безпутнім Попелем» — опинилися за лічені кілометри від епіцентру промислового ядерного вибуху, яким Совєти намагалися загасити пожежу на газовому родовищі неподалік Хрестища, що на заході Харківської області. Я після того навіть гуглив: і пожежа, і вибух не були вигадкою. Газовий факел палав два роки до підриву ядерного заряду та ще впродовж місяців після нього, тобто єдиними наслідками вибуху були вибиті вікна й потріскані стіни в довколишніх селищах, а також кількасот опромінених людей, серед яких — мій прадід Гена з тоді ще дворічним дідусем Максимом на руках.

Того дня, коли в мами стався інсульт, був вихідний і батьки сиділи вдома. Пригадую, що приблизно за годину після того, як спала пообідня спека, я взувався, збираючись на тренування з боротьби, а мама розчісувала волосся й чекала, щоб зачинити за мною двері. Я потягнувся рукою по наплічник, коли по моїх вухах ляснув непристойно гучний зойк; я підвів голову й побачив, як мама безшумно опускається на підлогу. Увесь її лівий бік застиг, правий же, навпаки, смикався. Вона піднесла праву долоню до перекошеного обличчя, — її пальці почали нещадно дряпати шкіру над вухом і скронею, — і, кривлячи губи, зашипіла: «Пече… пече…» Невдовзі слова поступились огидному нечленороздільному булькотінню. Я заплакав і, схилившись, роздивився жах у її очах. Мама вже не могла виразно говорити, але поки що не втратила здатність усвідомлювати. Коли прибіг батько, вона обмочилась і знепритомніла.

Це тепер я розумію, що в тому стані хоч якось допомогти їй ми вже не могли. Ніхто не міг. Але тоді мені просто не вкладалося в голові, чому батько, чекаючи, доки прибуде швидка, стовбичить на місці й нічого не робить. Маму навіть не забирали до лікарні. Лікар, що її оглянув, діагностував незворотний набряк мозку, після чого вколов знеболювальне та поїхав. Шансів не було. Наступного ранку, так і не отямившись, мама померла, а я пообіцяв собі, що стану лікарем, який запобігає інсультам. Я вірив, що це збіса круто: мати змогу ухвалювати рішення та відповідати за них.

Як помер батько? Це неприємна історія. Тобто я не хочу сказати, начебто смерть рідного батька може бути приємною, просто мій відійшов так, що соромно розповідати. Василь Чумак мав звичку

1 ... 38 39 40 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заради майбутнього», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заради майбутнього"