read-books.club » Наука, Освіта » Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем 📚 - Українською

Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

403
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем" автора Марк Менсон. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 48
Перейти на сторінку:
Але виявилося, що там так розмовляли всі. Усі люди, з якими я спілкувався, весь час були такими грубими. Тому мій мозок, закодований на західну поведінку, почувався так, ніби його ґвалтують з усіх боків. Небезпека почути грубість почала підстерігати мене в таких ситуаціях, де я роками її не очікував.

Але минали тижні, і я звик до російської прямолінійності, майже так само, як звик до заходу сонця опівдні й до водки, яка лилася рікою. А потім я оцінив цю прямолінійність, бо, по суті, це була непідробна експресія. Справжній сенс слова у його чесності. Спілкування без умовностей, без додаткових сенсів, без прихованих мотивів, без вигоди, без розпачливих спроб сподобатися.

Так після років подорожей, у місці, яке, мабуть, було найбільш антиамериканським, я відчув особливий смак свободи: можливість казати те, що думав і відчував, без страху за наслідки. Це була дивовижна форма звільнення через прийняття заперечення. І я як людина, яка майже все життя прагла цієї грубої експресивності — спочатку тому, що в моїй родині придушувалися емоції, пізніше тому, що я сам ретельно вибудував фасад упевненості, — сп’янів від неї, ніби це була найкраща чортова водка, яку мені тільки доводилося пити. Місяць у Петербурзі минув — не встиг і оком змигнути, і мені дуже не хотілося звідти їхати.

Подорож — це чудовий шлях до саморозвитку. Коли подорожуєш, вириваєшся із цінностей своєї культури й бачиш, що інше суспільство може жити абсолютно іншими категоріями — але добре функціонувати і мати впевненість у власній правоті. Це зіткнення з іншими культурними цінностями та стратегіями змушує переглянути речі, які здаються звичними в житті; подумати, що, можливо, твій спосіб життя — не конче правильний. Мене особисто Росія змусила переглянути мудакувату срано-приємну манеру спілкування, таку звичну в англокультурі. Змусила запитати себе: чи не стаємо ми більш невпевненими один в одному й нездатними до інтимного спілкування через неї?

Якось я почав говорити про це з моїм учителем російської, і він висловив цікаву теорію. Оскільки кілька поколінь російського суспільства прожили під комунізмом із його неможливістю реалізувати людські амбіції в економічній царині, оскільки це суспільство було закуте в культуру страху, то найбільшою цінністю в ньому почали вважати довіру. А щоб побудувати довіру, треба бути чесним. Це означає, що коли щось котиться в дупу, ти кажеш про це відкрито і без непотрібних вибачень. Демонстрацію неприємної чесності дуже цінували з тієї простої причини, що вона була необхідна для виживання — треба було знати, на кого можна покластися, а на кого — ні, і знати негайно.

Натомість на «вільному» Заході, продовжував думку мій учитель, було багато можливостей реалізувати себе в царині економічній. Можливостей було так багато, що цінніше було показати себе в певний спосіб, навіть якщо це була неправда, аніж насправді таким бути. Довіра втратила цінність. Імідж, здатність продати себе стали вигіднішими формами експресивності. Знати багатьох людей не по-справжньому означало мати більше переваг, аніж знати кількох людей по-справжньому.

Тому в західних культурах стало нормою всміхатися й казати чемні слова, навіть коли людина мала на думці щось зовсім інше; казати маленькі біленькі неправдочки й погоджуватися з тими, з ким насправді погляди збігалися не до кінця. Тому люди вчилися вдавати, що дружать із тими, хто насправді не дуже-то їм подобається, купувати речі, які насправді не дуже-то їм потрібні. Економічна система схвалювала цей обман.

Зворотний бік цієї медалі в тому, що на Заході ви ніколи не знаєте, чи можна повністю довіряти людині, з якою розмовляєте. Навіть добрим друзям або членам родини. На західну людину суспільство так сильно тисне, вимагаючи бути приємною, що цій людині, буває, доводиться повністю перегруповувати власну особистість залежно від того, з ким вона має справу.

Якщо ви навчитеся відмовляти, ваше життя стане кращим

У нашій позитивній/споживацькій культурі багатьом із нас вкладали в голову, що ми маємо старатися по максимуму приймати і схвалювати стан речей. Це наріжний камінь багатьох книжок, у яких пропагується позитивне мислення: відкрийте себе для можливостей, приймайте все, кажіть «так» усім і всьому тощо.

Але нам необхідно щось заперечувати. Інакше ми втратимо всі переконання. Якщо все однаково гарне, все однаково бажане, тоді ми стаємо порожніми й наше життя втрачає сенс. Ми живемо без цінностей, а тому життя не має мети.

Відмову від заперечень (і від висловлювання, і від прийняття заперечень) нам часто рекламують як шлях до кращого життя. Та якщо ми відмовимося від заперечень, то в короткотривалій перспективі, можливо, почуватимемося краще, але в довготривалій втратимо контроль над своїм життям, його спрямованість.

Аби по-справжньому цінувати якусь річ, треба звести своє життя до цієї речі. Є дуже особливі радість і сенс, які можна пережити, тільки якщо вкласти десятки років праці: в одні стосунки, в одну роботу, в одну справу. Але неможливо десятки років вкладати зусилля у щось одне, якщо не відмовитися від альтернатив.

Коли обираєш для себе цінність, потрібно відмовитися від альтернативних цінностей. Якщо я обираю зробити свій шлюб найважливішою частиною свого життя, це означає (мабуть), що я обираю не робити кокаїнові оргії важливою частиною свого життя. Якщо я обираю судити себе за тим, наскільки я здатен мати відкриті та прихильні дружні стосунки, це означає, що я відмовляюся поливати друзів лайном за їхніми спинами. Усе це добрі рішення, але вони вимагають відмов на кожному кроці.

Я хочу сказати ось що: ми всі маємо перейматися чимось, аби цінувати його. А щоби щось цінувати, ми маємо відмовитися від того, що не є цим цінним. Щоб цінувати X, ми маємо заперечити не-Х.

Ця відмова — невід’ємна й необхідна складова цінностей конкретної людини, а отже, її особистості. Наші заперечення визначають, ким ми є. А якщо ми нічого не заперечуємо (можливо, боячись, що нас заперечать), значить, у нас немає особистості.

Прагнення будь-якою ціною уникати заперечень, щоб оминути зіткнення і конфлікти, прагнення приймати все однаково, усе узгоджувати і приводити до гармонії — це глибока й витончена форма визнання власної «особливості». «Особливі» люди вважають, що заслуговують чудово почуватися весь час, тому намагаються не заперечувати — адже після цього вони або хтось інший почуватиметься погано. А оскільки вони відмовляються будь-що заперечувати, то живуть егоцентричним життям без цінностей, ганяючись лише за насолодами. І переймаються єдиним: якомога довше перебувати у стані безтурботності, уникати поразок (яких неможливо уникнути), робити вигляд, що страждань не існує.

Уміти заперечувати — важливо й необхідно. Нікому не хочеться залипнути у стосунках, від яких жодної

1 ... 38 39 40 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"