Читати книгу - "Танець недоумка"

— Не бреши мені!

Віра сказала це з такою образою, що я раптом зрозумів тих хлопців із кіно: марно щось пояснювати в такі моменти. Плачучи, вона пішла у ванну. Зашуміла вода. Віра вмивалася, продовжуючи по-дитячому схлипувати. Я сидів, не знаючи, як поводитися. Чомусь знову згадав, як витріщався на Ірмині груди тоді в коридорі, і стало соромно, ніби Вірчині обвинувачення й справді мали якийсь ґрунт…

Долинув якийсь звук. Лише цієї миті я усвідомив, що у ванній уже певний час тихо. І цей негучний звук пролунав у цілковитій тиші. Тихе «свитсь — ш-ш-ш», неначе сказане високим беззубим шепотом. Такий звук буває, якщо натиснути на пластиковий флакон із маленьким отвором для розпилення.

«Ляль-ляль-ляль-ляль-ляп» — Віра трясе свій спрей, щоб переконатися, що їй не здалося. А тоді знову «свитсь — ш-ш-ш».

— Гілю!!!

Вона крикнула так голосно, аж по кімнаті метнулася коротка луна. Й вибігла з ванної. Точніше — вискочила. Вистрибнула прожогом, з нищівним вогнем обурення в очах, трясучи у витягнутій руці нещасним флаконом.

— Гілю!!! Де мій спрей?!

— Хіба це не він? — з удаваним подивом відповів я.

— Де. Мій. Спрей.

Вона вимовила це, стиснувши зуби і з силою проштовхуючи кожне слово, так ніби це давалося їй дуже важко. Я намагався виглядати спокійно та безтурботно.

— А, ти про той — з наркотою? І давно ти підсіла?

Вищирившись у безсилій люті, Віра коротко верескнула і жбурнула спрей просто в мене. Я встиг ухилитися. Флакон гучно стукнувся об стінку.

Не знаю, з якою силою треба було його кидати, але пластикова пляшечка тріснула і рідина розлетілася по стіні розгонистою плямою.

— Віро…

— Заткни своє сране сьорбало!!!

Я здригнувся. Вона ніколи не говорила мені нічого подібного. Її очі випромінювали якусь несамовиту лють.

— Віро, вгамуйся…

— Ти знаєш, що таке жити з головними болями?! Знаєш, що значить кожен довбаний день на таблетках?! Знаєш, що значить щоранку сподіватися, що болю не буде, а потім відчувати, як світло починає виїдати тобі очі?! Потім пити цю смердючу хімію, від якої години півтори у твоїй голові гель замість мозку! Щоб наступного ранку знову чекати болю!!! Ти не знаєш, як це — мати якусь невиліковну гидоту і з цим жити!

Вибитий із колії її нападом, я все зрозумів лише тепер. Мимоволі провів великим пальцем по онімілих пучках вказівного й середнього.

— Ти вживала його від головного болю…

Я не спитав, я сказав це їй. Видав свій здогад, щойно він запізніло докотився до моєї переляканої свідомості. Віра раптом обм’якла, немов хтось хлюпнув відро води на багаття, що палахкотіло в ній. Вона кивнула, залізла на табуретку й, підтиснувши ноги, поклала підборіддя на коліна.

— Він допомагає, — кивнула вона. — З першого дня. Жодного приступу, навіть натяку. Голова завжди чиста і ясна. За будь-якої погоди. Хоч би скільки я спала чи скільки б їла, розумієш? І натяку на мігрень немає.

— Як довго ти вживаєш?

— Майже місяць, — сказала вона. — Одна дівчина на курсах… У неї теж були мігрені, і…

— Віро, — я підійшов і присів перед нею навпочіпки. — Цей пилок дуже небезпечний…

— Мені здається, Гілелю, ти заплутався в дівках, — перебила вона.

— У чому?

— У дівках. Парфумах, куртках. У своїй брехні. І схопився зараз за мій нещасний спрей, як за соломинку. «Наркота»! Так це така ж наркота, як твоя кава.

— Ти не розумієш. Той капрал…

— Не зістрибуй з теми! — Вірині очі люто блиснули. — Ідеться про тебе! На Землі я б, напевно, уже подала на розлучення…

Я не стримався — наступна фраза вирвалася з мене раніше, ніж я подумав:

— Але тут тобі не Земля, і ти мовчиш у ганчірочку.

Звук ляпаса розірвав повітря, немов удар батога. В очах блиснули пурпурові плями. Я хотів устати, але підлога попливла в мене під ногами, і довелося схопитися за стільницю — таким приголомшливо сильним виявився її ляпас. Солоний присмак у роті… Вочевидь, вона розбила мені губу.

— Якщо не Земля — то тобі все можна?! — Віра підхопилася так, що нещасна табуретка відлетіла на два метри. Пішла до дверей, витягла зі стінної шафи перший-ліпший светр, натягнула на себе і стала нервово взуватися.

— І куди ти підеш? — запитав я.

— Яка різниця! До твоєї Ірми — видряпаю їй очі!

— Вірко, і не думай, — я говорив навмисно спокійно, але думка, що вона й справді посеред ночі завалиться до Ірми, мене жахала. — Над нами сміятиметься вся колонія. Немає приводу для ревнощів!

— Та що ти кажеш! — Віра нарешті впоралася з черевиками й узялася за клямку дверей. — Сама розберуся!

Вона відчинила двері й уже ступила за поріг, аж я навмисно грубо сказав їй услід:

— За десять восьма щоб була тут.

Вона завмерла, наче я відважив їй навздогін стусана. Ображена такою нахабністю, вона підбирала у відповідь щось дошкульне. Але я продовжив:

— Тому що Ельзу треба відводити в садок, а якщо я спізнюся, мене можуть викинути з місії. І тоді вже цієї п’ятниці нас відправлять на Землю, у наш милий Київ. О, до речі! Коли ми повернемося, там буде двісті двадцять другий рік! Ні роботи, ні друзів, ні квартири, адже кредит за неї виплачував Корпус і тепер, звісно ж, забере! Залишаться самі борги і твій головний біль!

Я чекав реакції. Вона стояла так само завмерло. А потім різко повернулася, дивлячись на мене вже не з образою, а з ненавистю.

— Ти що — купуєш мене?! Купуєш своєю смердючою конкістадорською зарплатою?!

І вона зайшла назад у квартиру, з гуркотом захряснувши за собою двері. У цьому — вона вся: після таких гнівних обвинувачень логічно захряснути двері зовні. Але ж тоді доведеться дійти до кінця — до нашої зненависнілої останнім часом київської квартирки. Тому Віра влаштує істерику, роздряпає мені лице, але, звісно ж, не допустить, щоб мене викинули з Корпусу.

— Віро, я просто нагадую тобі, що в нас є обов’язки і що тобі нема куди йти. І що я тебе не зраджував, а просто забув подзвонити.

— А я нагадую тобі, що я — твоя дружина! Що це ти мене попросив вийти заміж, це ти за мною бігав пів року, аж поки я погодилася піти на перше побачення. Це ти зі мною був сімнадцять годин, коли народжувалася Ельза! І це я погодилася поїхати сюди з тобою на край астрономії! — вона рішучим жестом витерла сльозу, люто шморгнула і ще дужче підвищила голос. — А тепер на цій дурнуватій планеті не можна з тобою навіть розлучитися, тому що я — твій придаток! Мені ніде жити, крім як з тобою, я не можу полетіти, крім як з тобою! Не передбачено! Що це за колонія така проклята, де дві людини не можуть навіть просто посваритися!!!

Від останніх слів десь у глибині моєї підсвідомості немов спалахнула далека блискавка. «Саме так!» — промайнуло в голові, але потім думка розмилася, наче малюнок на піску біля самої води. І що старанніше я намагався схопити її, то примарнішою вона ставала… Що «саме так»? Чому це важливо?

— Ти чуєш мене чи ні?! — крикнула Віра, помітивши мій відсутній погляд.

— Так… Що ти сказала зараз? Твої останні слова… Ти говорила щось про пологи, про вічне кохання, про парфуми… А після цього? Що ти сказала після цього?

Віра ніби намагалася прочитати в моїх очах, знущаюся я чи ні.

— Віро?

— Я сказала, що ти псих, — вона вимовила це напрочуд спокійно. — У нас найсерйозніша сварка за