Читати книгу - "Подорож собаки"

Ми знову вийшли й зайшли до тієї ж маленької кімнатки, де зустрілися, а потім вона понесла мене крізь зал до скляних дверей, що відчинялися назовні. Чоловік, який горлав на мене, був там.

– Вітаю, міс Магоні, це ваш собака? – спитав він.

– Ні! Але він ледь не вдавився в ліфті. Гм, Девіде? Боюся, я впустила пляшку вина, рятуючи цього малюка, і воно трохи просочилося на підлогу в кабіні ліфта.

– Я негайно подбаю про це.

Рукою в рукавичці чоловік потягнувся до мене, і я попереджально загарчав, бо не міг збагнути, чи він хоче торкнутися мене, чи Сі Джей – а ніхто не займатиме Сі Джей, доки я поряд. Він хутко відсмикнув пальці.

– Забіяка, – промовив він.

Мене звали Макс, а не Забіяка. Я проігнорував його.

Сі Джей понесла мене далі вулицею, і я з тривогою відзначав запахи відкритих собачих загонів. Я засовався в її руках, відвертаючись.

– Вітаю. Здається, це один із ваших собак, – сказала моя дівчинка, а я поклав їй голову на плече й лизнув її вухо.

– Це Макс! – промовила Ґейл у мене за спиною.

– Макс, – повторила Сі Джей. – Він такий миленький. Забіг просто до ліфта в моєму будинку, наче він там живе. Повідець застряг у дверях, і я злякалася, що його задушить.

Сі Джей гладила мене, а я зарився головою у вигин її шиї. Не хотів повертатися до будинку галасливих собак. Хотів бути просто тут.

– Такий любчик, – сказала Сі Джей.

– Ніхто ніколи не називав Макса любчиком, – сказала Ґейл.

Я поцілував Сі Джей в обличчя й крадькома глянув на Ґейл, змахом хвоста показуючи, що тепер я щасливий і вона може доглядати за іншими собаками.

– Якої він породи?

– Мати – чихуахуа. Батько, ми так гадаємо, йорик.

– Максе, то ти чорик! – усміхнулася мені Сі Джей. – Ну, хай там як. Куди хочете, щоб я його посадила?

Ґейл спостерігала за мною, потім підняла очі на Сі Джей.

– Чесно? Не хочу, щоб ви його кудись саджали.

– Перепрошую?

– Ви маєте собаку?

– Що? Ні, не маю. Тобто наразі я доглядаю за собаками.

– Отже, собаки вам подобаються.

Сі Джей розсміялася.

– Ну, звісно. Хто ж не любить собак?

– Ви б здивувалися.

– Власне, якщо ви про це заговорили, я знаю декого, хто не любить собак.

Сі Джей м’яко зіштовхувала мене зі свого плеча, до якого я так міцно притулився.

– Максу ви явно подобаєтеся, – зауважила Ґейл.

– Він справді милий.

– Завтра вранці призначено його приспати.

– Що? – Я відчув, як потрясіння охоплює Сі Джей, через те, як її руки стиснули мене.

Вона зробила маленький крок назад.

– Пробачте, я знаю, це… Знаю, звучить жорстоко. Ми не є притулком, у якому не присипляють.

– Це жахливо!

– Що ж, це справді так, але ми робимо все найкраще і, коли можна, передаємо їх до притулків, де не вбивають. Але вони переповнені, ми переповнені, і щодня до нас надходять нові собаки. Зазвичай нам вдається прилаштувати цуценят, але Макс ніколи ні з ким не сходився, і він уже пережив свій термін. Нам потрібне місце.

Сі Джей відтягла мене від себе й окинула поглядом. Її очі зволожилися.

– Але… – промовила вона.

– Є інші собаки, які потребують допомоги. Притулок як ріка, він має текти далі. Інакше помиратиме ще більше собак.

– Я цього не знала.

– Макс ніколи не виявляв дружності ні до кого, крім вас. Уранці він гиркав на мене, а я ж людина, яка його годує. Це наче з усіх людей у Нью-Йорку він обрав саме вас. Можете взяти його? Будь ласка? Забудемо про оплату.

– Я саме завела кішку два тижні тому.

– Собаки й коти, що зростають разом, зазвичай добре ладнають. Ви врятуєте йому життя.

– Не можу, просто… Я вигулюю собак… тобто, я акторка, але зараз гуляю із собаками, і всі вони великі.

– Макс уміє поставити себе з великими собаками.

– Мені шкода.

– Ви впевнені? Усе, що йому потрібно, – це шанс. Ви його шанс.

– Мені дуже шкода.

– Тоді завтра він помре.

– О Господи.

– Подивіться на нього, – сказала Ґейл.

Сі Джей подивилася на мене, і я здригнувся від задоволення, відчувши на собі її увагу. Вона піднесла мене близько до себе, і я лизнув її в підборіддя.

– Гаразд, – мовила Сі Джей. – Повірити не можу, що я це роблю.

Покинувши собачі клітки, ми пішли до місця, сповненого пташиного гоготіння й багатого на тваринні запахи, яких я ніколи раніше не чув. Там Сі Джей надягла на мене нашийник і причепила до нього повідець. З високо піднятою головою я йшов біля її ніг, радіючи, що повернувся до обов’язку захищати її.

Невдовзі ми повернулися до маленької шафи, у якій мені вдалося тоді наздогнати Сі Джей. Мокрий слід від її пакета зник, але досі відчувався залишок аромату солодкої рідини. У коридорі я впевнено ступав поряд із нею, але, відчиняючи двері, вона підхопила мене на руки.

– Дюку? – гукнула вона.

Потім почувся шум, схожий на кінський тупіт, і величезний собака підлетів до нас. Я показав йому зуби.

– Дюку, Макс тепер житиме з нами, – сказала Сі Джей.

Вона простягла мене до нього, і коли собака Дюк підняв ніс, я попередив його гарчанням. Його вуха трохи поникли, і він махнув своїм неповоротким хвостом. Сі Джей не спускала мене з рук.

– Кросівко? – гукнула господарка.

Віднесла мене до спальні, куди за нами послідував Дюк, і там на ліжку лежала молода кицька. Її очі розширилися, коли вона побачила мене.

– Кросівко, це Макс. Він чорик.

Сі Джей опустила мене на ліжко. Я гадав, що знаю, як поводитися з котами: просто дай їм знати, що не зашкодиш, доки вони шануватимуться. Я потюпав прямісінько до цієї Кросівки, але перш ніж устиг покласти на неї лапу, кішка плюнула на мене й дряпнула мою морду своїми крихітними гострими пазуриськами. Боляче! Я позадкував, настільки ошелешений, що зміг тільки дзявкнути, і впав із ліжка. Дюк опустив свою масивну голову й лизнув мене язиком завбільшки з мою морду.

Так відбулося моє офіційне знайомство з цими тваринами, жодна з яких явно не усвідомила значення моєї появи чи моєї важливості для Сі Джей.

Того вечора дівчина приготувала кілька дивовижних страв. Квартиру наповнив запах м’яса. Дюк ходив за нею слідом, кладучи голову на стіл, аби бачити, що вона робить.

– Ні, Дюку, – казала Сі Джей, відштовхуючи його.

Я обмежився тим, що ставав на задні лапи й дряпав литки Сі Джей, шукаючи уваги.

– Гаразд, Максе, ти хороший собака, – казала вона мені.

Я був хороший собака, а Дюк був «Ні, Дюку». Ось що я зрозумів із цього спілкування. На жаль, Кросівка була в спальні й не бачила цього визнання, що я улюбленець.

Готуючи, Сі Джей гралася зі своїм волоссям і одягом, хоч і не в ту гру, у якій міг би взяти участь собака. Вона взула черевички, які пахли так, наче добре смакували, і після того її кроки лунали гострим цокотом на кухні.

Незабаром почувся шум від дверей, і Сі Джей узяла мене на руки й відчинила.

– Привіт, любий, – сказала вона чоловікові, що стояв на порозі.

Він був огрядний, не мав волосся на голові й пахнув чимось паленим, а також арахісом і якимись гострими спеціями.

– Ого, а це що таке? – спитав він. І тицьнув пальцями просто мені в морду. Я загарчав на нього, показуючи