Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

Раптова думка увірвалась до голови дівчини й змусила забути про можливе наближення смерті:

— Чекай-но, — вона знервовано почала стукати пальцями по поверхні стола, — яке сьогодні число?

— Ти мене взагалі слухала? — Костянтин насупив брови й тяжко зітхнув. 

Може, вона дійсно несповна розуму?

— Через те, що слухала про сумні справи, тепер й маю це питання, — глухо відгукнулась Ярина й продовжила чіплятись за хаотичні думки.

— Зранку було шістнадцяте, — Костянтин втомлено відкинувся на спинку стільця й похитав головою. Якого біса він вирішив, що справа Сергія буде настільки легкою та успішною, що він не потребуватиме додаткової допомоги? Краще б спихнув це все на якогось підлеглого — той би відвіз дівчину на небезпечне будівництво, де зайвий рух міг би коштувати життя.

— Тобто, — в очах Ярини плескався щирий відчай, — як шістнадцяте? Коли мене викрали було ж чотирнадцяте. Потім зранку я переїхала до кімнати й сьогодні має бути п’ятнадцяте. Так? — вона була впевнена, що проспала лише кілька годин.

— Ти вчора переїхала до кімнати. Я ще здивувався, як одну ніч вдалося пережити без ексцесів, — зневажливо фиркнув чоловік й скосив недовірливий погляд на дівчину.

— Твою ж, — Ярина непристойно вилаялась й розпачливо обхопила голову руками. За хвилину вона майже заспокоїлась, але одразу ж уперлась щокою у стіл.

— Що ж такого страшного у цьому шістнадцятому, що його ти боїшся більше за мене? — насправді йому було байдуже, що її непокоїть. Він лише припустив, що вона дасть підказку, як можна її дужче налякати чи довести.

— Сьогодні мав бути екзамен. Викладач мене ненавидить. Він не закриє мені предмет, — Ярина щиро поділилась проблемою. Можливо, у глибині душі вона сподівалась на підтримку, яку шукала очевидно не у тої людини.

— Дивно. Як тебе можна не любити? — Костянтин глузливо хмикнув й закотив очі, оскільки така проблема не була гідною уваги. Проте варто було йому стикнутись поглядом з очима, до яких почали підступати сльози, як він посерйознішав й кахикнув: — Ти серйозно? Ти будь-якої миті можеш померти — яка тоді вже різниця, чи закінчиш ти вищий навчальний заклад? — сумнівна спроба розрадити, але Костянтин зробив усе від нього залежне.

— Іноді вижити страшніше, — Ярина насупилась та ображено шмигнула носом.

— Боже, — він закрив долонею очі й зробив глибокий вдих. Костянтин вже не один раз прокляв день, коли йому спало на думку вплинути на рішення Сергія через викрадення його коханої. — Якщо виживеш, у тебе буде час до кінця літа перескласти предмет. Через один предмет точно не виганяють.

— А у мене не з одним предметом проблема, — Ярина сумно зітхнула й підняла на співрозмовника жалісливий погляд. Здавалося, вона щиро вірила, що він захоче допомогти розв’язати її проблеми чи дійсно почне її заспокоювати та втішати.

— Слухай, якщо ти настільки не здатна до навчання, навіщо тобі взагалі університет? — грубо фиркнув Костянтин, якого наївний погляд почав дратувати до люті. Йому не потрібна її прихильність, надія чи відвертість. Від неї вимагалось лише сидіти тихенько в кутку і боятися його присутності. Але вона навіть цього не змогла зробити доладно! — Для того, щоб розносити таці з їжею, вища освіта не потрібна.

— Подивись у раковину й ще раз впевнено скажи, що я зможу працювати офіціанткою, — ображено буркнула Ярина, яку розчарувала така грубість. А вона справді повірила, що вони не просто сидять на кухні, а душевно спілкуються.

— Згоден, — Костянтин трохи помовчав, але серйозно кивнув, — здібностей до виживання у тебе майже немає. Але ж якось ти дожила до свого віку.

— Сергій теж цьому дивувався, — пригнічена думками стосовно університету Ярина невесело знизала плечима. Але за мить вона схилила голову набік і непевно посміхнулась: — А я знала, що ти мене не застрелиш.

— Ти не могла цього знати. Навіть я був не до кінця певен, — він грубо озвався й стиснув зуби. Костянтина обурило, що його звинуватили у доброті чи прихильності.

— Хіба ж мене можна вбити? — Ярина хотіла кокетливо заправити локон за вухо, але її пальці заплутались у брудному волоссі.

— Чим більше спілкуюсь, тим більше переконуюсь у тому, що скоро вишикується черга з охочих це зробити, — Костянтин сперся ліктями на поверхню стола й підпер голову рукою. — Що мені з тобою робити? — він риторично видихнув й задумливо оглянув її з голови до ніг.