Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— Попробую догадаться — кладбіще прінадлєжит кому-то із живих? 

— Такіх живих, шо многіє нє видєрживают. 

— Уже боюсь. Давай двє ложкі соди, меня трусіт. 

— Та на, — барменка присіла під стійку, погрюкала там склом та залізом й випросталась, тримаючи в руках майонезну банку з білим порошком. Надибала на стійці чисту ложку, узяла чайник й спитала: 

— Скоко води? 

— Полтішок. А ето точно сода? 

— Заодно і узнаєм. Я тут дєто дуст дєржала, давно нє відєла. 

Віталій усміхнувся жінці, яка налила в пластянку воду, висипала туди порошок й посунула до поліціянта. Той пересунув суміш праворуч й озирнувся на Ваню: 

— Давай. 

Бронзовий Голос підійшов до шинкваса, заковтнув суміш й закашлявся — гаряче. 

— А на какіє ето ви похорони? — поцікавилася барменка й поставила банку під стійку. 

— Та пацана одного хоронім, — Віталій, здавалося, отримував якесь задоволення від цієї бесіди. — С Віноградаря. Єщьо нє прієзжалі? 

— Ето с камєрамі коториє і Узєлковим? — перепитала барменка й закурила. 

Ваня скоса поглянув на велику табличку «А тут не курять», що висіла якраз в неї над головою, але нічого не сказав — намагався проковтнути соду, яка не встигла розчинися у воді. 

— Так оні уже поєхалі. 

— Та ладно? 

— Оні дєто час-полтора прічалілі, ко мнє заходілі молодиє, коньяк бралі. На обратному путі єщьо бутилку загрєблі, і всьо. Оні шото бистро. Я виходіла, хотєла со Славой фото сдєлать, а оні уже погрузілісь в «Богдан» і погналі. Бистро щас хоронят, ні в чьому уваженія нєт. 

— І нє говорі, — погодився з нею опер, відірвався від стійки й подивився на Ваню: — Прожевал? 

— Угу. 

— Ну погналі тада. Іра, падла, могла би і предупрєдіть, шо сразу на помінкі надо єхать. 

Тут важко було не погодитись — мабуть, адміністраторка усіх квапила, щоб якнайшвидше надіслати матеріал на монтаж. Якось недобре — не поховали Романа, не віддали шани. Все якось не по-людськи. 

Експерти пішли на вулицю й біля дверей почули, як барменка гукнула: 

— Віталік! 

— Шо? — обернувся поліціянт, знову всміхаючись. 

— Свєткє прівєт, — розплилася в залізній усмішці хазяйка. 

— Пєрєдам, — кивнув опер, й вони нарешті вийшли туди, де повітря було свіжим, хоч й відгонило специфічним духом цвинтаря — гнилими квітами, мокрим листям й рештками людства. 

* 

Тоня була червоною, наче маленький, але войовничий рак. Вона стояла біля дверей кафе й лаялася на кількох хлопців та одну дівчину: 

— Чего ви, алкаши, живиє, а Ромчик — нєт? — надривалася дівчина, однією рукою тримаючись за двері. Її трохи хитало, було очевидно, що Тоня випила. Добряче випила. 

Експерти запаркувалися біля канального буса й тепер стояли біля машини, спостерігаючи за скандалом. Треба було якось вгамувати сестру небіжчика, але Ваня вирішив, що краще перекласти це на напарника — сам щойно оговтався й почав дихати вільно, нехай з новою проблемою розбирається поліціянт, він про щось подібне напевне казав під час присяги — ну, боронити, берегти спокій, рятувати від панічних атак, вгамовувати п’яних. Щось таке. 

А Віталій не поспішав — сперся на «фабію» і мовчки спостерігав за чварою. Схоже, це були друзі дитинства небіжчика — Тоня кричала, що Рома завжди їм допомагав, а де поділися всі вони, коли він втратив роботу? Але як це пов’язано з убивством? Ніби друзі мали гуляти з ним щоночі на даху? 

З кафе вийшла Іра, обійняла дівчину за талію й зробила експертам великі очі — мовляв, знали б ви, як нам тут важко. Тоня на її появу не зважала — кричала, тепер звертаючись до дівчини, яка стояла, втупившись у землю. Зі сварки стало зрозуміло, що вона — та сама Альона, колишня подружка Романа, що кинула його заради іншого хлопця. 

— Он тєбя же так любіл, так любіл! А ти… Сука ти! — Тоня почала плакати, закривши лице долонями, Іра намагалася її втішити. Скориставшись цією паузою, гості почали відходити від дверей. Ваня глянув на опера — той так і стояв, спершись на капот, і ніби щось обдумував. Впіймавши погляд Вані, Віталій нарешті підвівся й рушив до кафе. 

— Зайдьом вовнутрь, — сказав він Ірі, тоді обернувся до компанії, яка намагалася уникнути сварки, та різко свиснув. Хлопці та дівчина розвернулися на звук, опер рухом голови покликав їх усередину: 

— Разговор єсть, — пояснив поліціянт і зайшов у кафе. 

Невеличкий тамбур вів у довгу вузьку залу, призначення якої було простим і традиційним — там ставили довгий стіл та сідали разом. Якщо ти виступав хоча б в одній такій, то знаєш їх усіх. У дальньому торці була невелика естрада, під час поминок її зазвичай використовували для портрета покійного, келишка та квітів. 

Роман колись фотографувався на паспорт, тож сьогодні використали це фото — серйозне обличчя, рівне світло. Він дивився вздовж столу, за яким сиділо десь три десятки людей. Біля виходу розмістилася здебільшого молодь — однокласники чи одногрупники, а ближче до фото гуртувалися старші: дві жінки в характерних чорних косинках — біля діда, решта, переважно сусіди, розсілися групами й розмовляли між собою. Судячи з виразу облич, вже говорили про щось поза темою семінару, градус алкоголю ніби дозволяв трошки відхилитися від теми, через яку вони всі тут. 

— Тонєчка, Тонєчка, — підвелася якась доросла жінка й почала пробиратися назустріч дівчині, яку Іра впевнено вела між вікнами та стільцями, притримуючи за поперек, зовсім як оператора, який не бачить, куди ступає. Знімальна група, до речі, теж була тут, займаючи зліва невигідні місця біля проходу на кухню — напевне, їм доводилося вставати щоразу, коли звідти виносили наступну справу. Хоча могло бути й гірше — могли ж і не запросити, і не нагодувати, і не налити, навіть враховуючи, що це бартер: каналу — приватне відео, родичам — поляна. 

А попоїсти було б зовсім не зайве — Ванін шлунок одразу відгукнувся бурчанням. Добре, що Іра і про це подбала: Толік-звукач махнув рукою, вказуючи на два вільних місця біля себе. Молодці, не забули про колег. 

Тоню, попри її спротив, всадили на козирне місце — з одного боку дід, з іншого — Узєлков, урочисто вдягнений у чорний блискучий реглан «Under Armor». Ведучий хитнув головою, вітаючи прибулих, й повернувся до розмови з якимось кремезним чоловіком, який тримав у руках одразу дві виделки й щось показував з їхньою допомогою — розташування на полюванні чи в спорті, щось таке. Враховуючи боксерське минуле