Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Вражена не менше за них, вона, проте, схаменулась і хотіла була підійти до них.

— Стій! — закричав нестямним голосом голова і грюкнув за нею дверима. — Панове! це сатана! — галасував він. — Вогню! мерщій вогню! Не пошкодую казенної хати! Пали її, пали, щоб і кісток чортових не зосталося на землі!

Своячениця від жаху кричала, чуючи за дверима грізний вирок.

— Що ви, братця! — казав винокур. — Слава Богу, волосся в вас мало не в снігу, а й досі розуму не набрались: од простого вогню відьма не загориться! Тільки вогонь з люльки може запалити нечисту силу. Стривайте, ось я зараз!

Та теє мовивши, висипав він гарячий присок із люльки в віхоть соломи і взявся роздмухувати його. Відчай додав тим часом духу нещасній своячениці, і вона почала голосно благати та умовляти їх.

— Стривайте, братця! Навіщо даремно гріха набиратись; може, це й не сатана! — сказав писар. — Коли воно, теє, тобто, що сидить там, згодиться перехреститись, то це буде певний знак, що не чорт.

На це пристали.

— Цур, сатано! — казав далі писар, притулившись губами до щілини в дверях. — Як не поворухнешся з місця, то ми відчинимо двері.

Двері відчинились.

— Перехрестись! — сказав голова, оглядаючись назад себе, наче вибираючи безпечне місце задля ретиради.

Своячениця перехрестилась.

— Що за чортовиння! це ж і справді своячениця!

— Яка нечиста сила затягла тебе, кумо, до цієї нори?

І своячениця, схлипуючи, розказала, як серед вулиці схопили її хлопці на оберемок і, хоч вона й дуже пручалась, увіпхали в широке вікно хати й забили віконницею. Писар глянув: завіси од широкої віконниці одірвано, і тільки зверху прибита вона дерев’яним брусом.

— Начувайся ж, одноокий сатано! — скрикнула вона, підступивши до голови, що подався трохи назад і все ще міряв її своїм оком. — Я знаю твою думку: ти хотів, ти радий був нагоді спалити мене, щоб мати собі волю лицятися до дівчат, щоб не було кому бачити, як дуріє сивий дід. Ти думаєш, я не знаю, про що ти цього вечора говорив з Ганною? О! я знаю все! Мене трудно ошукати й не такій дурноверхій головешці, як твоя. Я довго терплю, та потім уже не прогнівайся…

Сказавши це, вона показала кулака і швидко пішла, зоставивши остовпілого голову. «Ні, тут не на жарт сатана вплутався», — думав він, шкребучи собі тім’я.

— Спіймали! — гукнули, входячи, десяцькі.

— Кого спіймали? — спитав голова.

— Чорта в вивернутому кожусі.

— Давайте його сюди! — гукнув голова, схопивши за руки приведеного бранця. — Та ви показились: це ж п’яний Каленик.

— Що за погибель! в руках у нас був, пане голово! В провулку обступили нас кляті хлопці, та ну танцювати, смикати, висолоплювати язики, виривати з рук… а, нечистий би вас забрав!.. І як ми схопили цю ворону замість нього, Бог один знає!

— Властю моєю і всіх мирян дається повеління зловити зараз же цього розбійника; а оним способом і всіх, кого найдете на вулиці, і привести на розправу до мене!..

— Змилуйся, пане голово! — закричав дехто, кланяючись у ноги. — Коли б ти бачив, що то за пики: нехай нас Бог поб’є, і родились ми й хрестились — не бачили таких бридких мармиз. Адже як що до чого, пане голово, то перелякають добру людину так, що опісля жодна баба не візьметься виливати переполох.

— Дам я вам переполоху! Що ви? не хочете слухатися? Ви, певне, тягнете за ними руку? Ви бунтарі? Що це?.. І По це?.. Ви заводите розбій!.. Ви.. Я донесу комісарові! Зараз же мені! чуєте, зараз. Біжіть, летіть птицею! Щоб я вас… Щоб ви мені…

Усі розбіглись.

V

Утоплена 

Ні про що не турбуючись, не думаючи про розіслану погоню, призвідник усього того гармидеру помалу підходив до старого дому та ставу. Не треба, думаю, й казати, що це був Левко. Чорний кожух його був розстебнутий. Шапку держав він у руці. Піт котився з нього градом. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаючись тільки на краю, що стояв проти місяця, тонким срібним пилом… Нерухомий став повіяв прохолодою на стомленого пішоходця і примусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині тільки чути було солов’їні співи. Непереборний сон швидко почав склеплювати йому очі; стомлене тіло от-от ладне було забутися й заніміти; голова похилилась… «Ні, так я, бува, ще засну тут!» — сказав він, стаючи на ноги й протираючи очі. Оглянувся: ніч стояла перед ним ніби ще пишніша. Якесь дивне п’янке сяйво домішалось до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому таке бачити. Срібний туман оповив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі. Зачудований дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перекинутий вниз, одбивався там виразно, в якійсь ясній величі. Замість похмурих віконниць блищали на ньому веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шибки виблискувала позолота. І раптом здалося, ніби вікно одчинилось. Затаївши подих, не зворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він начебто переселився в глибочінь його і побачив: спершу білий лікоть виткнувся в вікно, далі виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь хвилі темнорусої коси, і обперлась на лікоть.