Читати книгу - "Деміан"

Адже ми всі, гласно чи потай, чітко відчували: ми вже на порозі оновлення і крах теперішнього вже близький. Деміан іноді казав мені:

— Те, що наближається, і уявити собі не можна. Душа Європи — як звір, який нескінченно довго був зв’язаний. Коли він вивільниться від пут, перші його поривання можуть бути зловісними. Але блукання шляхами і манівцями — то платня, щоб вирватися назовні, бо то справжня потреба душі, яку так довго і старанно замовчували і притлумлювали. Отоді і настане наша пора. Ми станемо потрібні, але не як поводирі чи нові законодавці — до нових законів нам навряд чи дожити, — радше як діячі, що з готовністю підуть туди, куди нас веде доля. Розумієш, усі люди прагнуть здійснити неймовірне, коли під загрозою опиняються їхні ідеали. Але ніхто не відгукнеться, коли новий поклик або, можливо, небезпечний і моторошний прорив тільки оповістить пробудження. І з-поміж тих небагатьох, хто відгукнеться і рушить уперед, — будемо й ми. Бо нам це на роду написано — як було написано на роду Каїнові викликати страх і ненависть і гнати тодішнє людство з ідилічного маленького світу у небезпечну далечінь. Усі, хто впливав на поступ людства, — всі без винятку — були здатні на таке лише тому, що з готовністю приймали свою долю. Це стосується Мойсея і Будди, це можна сказати і про Наполеона чи Бісмарка. Якій меті людина служить, з якого полюса нею управляють, їй не дано вибирати. Якби Бісмарк вибрав ідеї соціал-демократів та орієнтувався на них, він був би розумним діячем, але не був би людиною долі. Так само й з Наполеоном, із Цезарем, з Лойолою — з усіма! Таке завжди потрібно уявляти собі хоч біологічно, хоч історично. Коли зміни в кліматі земної поверхні виштовхнули на суходіл водних рептилій, а наземних тварин погнали до води, то це були готові до виклику життя істоти, які вибрали нове і незвідане й таким чином зуміли пристосуватися до нового і врятувати свій вид. Чи були це такі самі істоти, що раніше виділялися з-поміж своїх як консерватори й охоронці чи, навпаки, оригінали й бунтівники, — цього ми не знаємо. Вони виявили готовність і через те змогли врятувати свій вид для нового розвитку. Оце ми знаємо. Тому й хочемо бути готовими.

При таких розмовах часто була присутня і пані Єва, вона переважно слухала мовчки. Але вона була для кожного з нас, хто висловлював свої думки, слухачем і відлунням, сповненим довіри й розуміння, здавалося, що всі ці думки неначе спрямовуються нею і повертаються до неї знов. Сидіти поряд, чути час від часу її голос і поділяти атмосферу зрілості й душевності — для мене то було справжнім щастям.

Вона одразу відчувала, коли в мені відбувалася якась зміна, якесь затьмарення чи оновлення. Іноді спадало на думку: чи не були мої сни навіяні саме нею? Я часто розповідав їй про них, і вони були їй зрозумілі й природні, не існувало таких дивацтв, яких вона не могла б зрозуміти своїм тонким відчуттям. Якийсь час я бачив сни, які мовби відтворювали наші денні бесіди. Мені снилося, що весь світ перебуває у сум’ятті, а я — один чи з Деміаном — напружено чекаю визначеної долі. Вона залишалася прихованою, але якимось чином прибирала риси пані Єви: бути обраним нею або відкинутим — у цьому й полягала доля.

Іноді вона промовляла посміхаючись:

— Ваш сон неповний, Сінклере, ви забули найсуттєвіше…

Тоді я розпочинав згадувати і ніяк не розумів, що ж я міг таке забути…

Часом мене охоплювало бентежне невдоволення, і я відчував, що більше так не зможу. Як втриматися, коли вона буде ось так поруч, щоб не ухопити її у свої обійми? І це вона одразу помічала. Бувало, я кілька днів не приходив до них, а потім зніяковіло з’являвся знову. Тоді вона відводила мене вбік і казала:

— Не треба чіплятися за хибні бажання. Я здогадуюсь, що вас терзає. Ви повинні навчитися відмовлятися від таких бажань. Колись ви дуже чогось прагнутимете — цілковито і по-справжньому. Якщо ви в душі будете абсолютно впевнені у своєму бажанні, то воно обов’язково здійсниться. Натомість ви хочете чогось і тут же в цьому розкаюєтеся, бо відчуваєте страх при цьому. Це все потрібно перебороти. Я розкажу вам одну притчу.

І вона розповіла мені про юнака, що закохався в зірку. Він стояв на березі моря, простягав руки до зірки, мріяв про неї і спрямовував до неї всі свої думки. Але він знав (чи тільки вважав, що знає): людина не може обійняти зірку. Він вважав, що така йому випала доля — кохати без надії. І з цього переконання він створив поему про покірність долі і безмовне, невпинне страждання, яке повинно зробити його життя кращим і чистішим. Як і раніше, усі його помисли були спрямовані на зірку. Одного разу вночі він стояв біля моря на високій кручі, дивився на зірку і палав коханням. І в мить найбільшої туги він стрибнув і полетів у порожнечу — назустріч своїй зірці. Але в останню мить йому сяйнула думка: це ж неможливо! І він тут же впав з кручі і розбився. Але він не вмів по-справжньому кохати. Якби в ту мить, коли він стрибнув, у нього знайшлася душевна сила — твердо й непохитно повірити у здійснення свого бажання, — він би злетів угору і возз'єднався зі своєю зіркою…

— Кохання не повинно щось вимолювати, — пояснила вона, — як не повинно чогось вимагати, — кохання само має силу, коли впевнене у собі. Тоді воно притягуватиме до себе. Сінклере, ваше кохання тягнеться до мене. Якщо воно колись набуде сили, щоб притягти, — щось зміниться. Однак я не хочу чути жодних запевнень — я хочу, щоб воно мене підкорювало.

А ще якось вона розповіла мені казку. Жив собі чоловік, який безнадійно когось кохав. Він повністю закрився в собі, згоряючи від кохання. Світ був для нього втрачений, він не бачив ні синього неба, ні зеленого лісу, не чув дзюрчання струмка, не чув музики арфи — все щезло, він став нещасним і бідним. Однак кохання його все зростало, і він волів би краще померти, аніж відмовитися від мрії про красуню, в яку був закоханий. Він відчував, як кохання спалювало його, але водночас воно ставало дедалі могутнішим, притягувало до себе. І красуні довелося скоритися.