Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

урятувати чужинців. До того ж, якщо вони таємно тікатимуть з Сенаару, їм доведеться кинути якусь частину поклажі, і Гаджі Алі зробиться її довічним користувачем. Він вирішив. Однак тепер варто було представити це як непосильну жертву, щоб Понсе погодився сплатити за його зусилля за найвищою ціною.

Гаджі Алі почав зітхати та витирати піт, який виступив у нього на лобі під час згадування про батоги та в’язницю. Він заговорив про гроші. Угоду було урочисто укладено за чверть години. Вони їхатимуть вчотирьох, троє франків та Гаджі Алі, та візьмуть із собою п’ятьох верблюдів і якомога менше ящиків. Кожний везтиме на своєму верблюді власні особисті речі та зброю. П’ятий верблюд повезе здебільшого дарунки Негусові та валізку з ліками. Решту, а вони мали ще багато наукових приладів, дарунків для місцевих володарів, змінної одежі, буде цієї ж ночі залишено в будинку одної вдови, яка зазвичай скрашувала караванникові його перебування в Сенаарі. Вона сховає все це до його наступного приїзду. Нарешті Гаджі Алі зажадав, щоб з цієї миті верблюди перейшли до його власності. Франки матимуть сплатити йому одноразову суму за оренду, яка, однак, ніколи не зватиметься такою.

Не зважаючи на ці кілька переваг, Гаджі Алі міг цілком погодитися з тим, що його рятують. Він навіть простер свою доброту до того, що попросив Гасана Ель Більбесі прикрити їх. З наступного ранку той мав відповідати кожному, хто питатиме про франків, що вони збирають трави уздовж ріки, а Гаджі Алі не виходить з-під свого намету через мігрень. А там буде видно.

Вони трохи відпочили, навіть не заснувши. О другій годині ранку Гаджі Алі, який ходив розмовляти з Гасаном Ель Більбесі, привів до їхнього будинку верблюда, на якого нав’ючили поклажу. Потім вони утрьох тихо вислизнули в провулок та пішли за караванником, тримаючи у руках свої валізи та сідла. Загнуздали верблюдів, прив’язаних осторонь від каравану, і вирушили в дорогу. Ніч була темнющою. На щастя, Гаджі Алі добре знав місцевість. Ніщо не заспокоює так, як втеча. Страху більш не існувало. Кілька годин вони тихо їхали кроком. Місто лишилося вже далеко, не чулося гавкоту собак. Ліворуч від них темрява дихала вологим повітрям, яке очевидно надходило від річки. По цьому вони визначили, що їхній шлях лежить уздовж Голубого Нілу. На зорі вони побачили перед собою хижі з сухої грязі, які визирали з заростей очерету. Здивовані воли, які стояли на березі річки, шумно видихали пару, немов відганяючи від себе залишки холодної ночі. Через Ніл було наведено міст із кругляків: вони направили на нього верблюдів і, опинившись на тому березі, рушили галопом на лілове світло сходу.

* * *

Для безпеки Алікс і Франсуази, які звикли вже зустрічатися щоранку на терасі аптекарів, виникла загроза з боку того, кого боятися, як їм здавалося, було майже нічого. З таким мирним, таким згодним на лікування і таким недошкульним отцем Габорйо трапився нападок. Одного дня, коли настав час його будити, Алікс побачила, що бідолашний лежить у своєму легкому розсувному кріслі з безвільно висячою рукою, одним відкритим оком та перекривленим ротом.

Старий залишився жити, але втратив усі сили та дар мови. Його недуг мало не зробився для двох подруг фатальним. Консул скористався цим приводом, щоб покласти край цим походам, на які він погодився з нечуваного примусу. Його донька нагадала йому про моральну повинність перед «власниками цієї лабораторії». Дипломат знизав плечима — оце так гучна назва для розбійників. Справа майже дійшла до крику, оскільки Алікс учинила небачений до тих пір опір. Нарешті вона добилася дозволу поновити виконання своїх обов’язків, тепер під наглядом мадам де Майє. Франсуаза відтоді не з’являлася. У перший же візит Алікс замучила свою матір нескінченними поясненнями, запозиченими з ботаніки її власного винаходу — бо іншої вона не знала — з силою силенною латинських слів, котрі сама створила саме з цієї нагоди, і довгими зупинками перед найскромнішими олійними рослинами, які зводилися нею в ранг єдиних у світі екземплярів. Бідолашна жінка страшенно втомилася і повернулася з мігренню та болем у ногах. Вона знайшла в собі сили піти туди ще раз, але на більше її не вистачило. Вона заявила, що для її здоров’я повітря цієї оранжереї є згубним, однак визнала, що воно найблаготворніше для її доньки. Мадам де Майє переконала чоловіка, що вся ця історія з рослинами є лише невинною пристрастю дочки. Що буде більше біди через те, щоб не давати Алікс волі, ніж через те, щоб цю пристрасть задовольнити. Консул, який не почув від колоністів жодного поганого відгуку про ці візити, і навіть отримав комплімент від одного торговця, син якого теж надумав зібрати гербарій, дозволив себе умовити. Алікс боялася, що їй не дозволять поновити виходи, або знайдуть для неї ще пильнішу няньку, а батько люб’язно дав їй дозвіл ходити до «лабораторії» самій, і вона змогла без свідків бачитися з Франсуазою.

Це був щасливий час. Дівчина відчувала, як вона докорінно змінюється. І першою ознакою відміни стала та непохитність, з якою вона відстоювала себе перед батьком.

Спочатку траплялося чимало пустощів. Не маючи друзів у віці, коли це найбільш необхідно, Алікс відчувала потребу якось дати собі раду щодо своєї вроди, іншого, нового власного тіла, якого вона поки що боялася, як побоюються нестримної сили нового породистого рисака.

Це була епоха спроб нових зачісок, які треба було негайно переробляти опівдні, перед поверненням додому. Нерідко Алікс таємно приносила з консульства у валізці туалети, котрі таємно брала в матері, і в які потім жартома наряджалася. Вона зі сміхом проходилася перед своєю подругою по терасі, де росли помаранчеві дерева. Не торкаючись загальних та туманних суджень про красу, Франсуаза вчила дівчину, як помітити чарівність кожної дрібниці та як її підкреслити. Алікс розквітала.

Згодом вона відчула велику вдячність Франсуазі за її терпіння та веселу доброзичливість упродовж цього часу наївного відкривання себе.

Але ж якось непомітно ця перша сторінка перегорнулася. Алікс знала свої переваги, більш у них не сумнівалася, бачила їхні межі. Цієї миті починалося для неї нове вміння володіти собою, глибока певність у собі, яку вона вдало приховувала, не зраджуючи звичній скромності власних манер та розмов. Її матір, як завжди, нічого не помічала. Алікс тепер побачила, як мало могла дати їй ця бідолашна жінка, про яку доводилося з превеликим жалем визнавати, що вона ледве знайома зі власною донькою. Як мало спільного мала мадам де Майє з Франсуазою, життя якої було