Читати книгу - "Коханці юстиції"

Щоб якнайповніше відновити перебіг подій того недільного пополудня 14 листопада, вдаймося відразу до кількох джерел.

Одне з них (чотири з половиною сторінки щільного машинопису з виправленнями) має назву «Протокол з облави в українському театрі ім. Івана Франка» і є внутрішнім таємним документом Організації. Його не підписано й не датовано, але є підстави вважати, що він поставав протягом останніх двох тижнів листопада. За своїм змістом «Протокол» виходить далеко за межі означеної в заголовку облави. У ньому ж міститься короткий звіт про судову розправу та опис розстрілу 17 листопада зі списками (дуже неточними) ув’язнених і страчених, а також окремі перекази з в’язниці, на яких ми ще зупинимося. Проте починається він саме облавою: «Дня 14. листопада 1943 р. йшла в міському театрі премієра „Шаріка“. Публика була чисто українська та виповнювала театральну залю вщерть. На початку третьої дії зчинився при вході галас жінок і дітей. Було около год. 18-ї».

У цьому місці з’являється розходження, хоч і загалом несуттєве, з другим документом, де читаємо: «Біля год. 5:30 на залю театру ввійшли ґестапівці, шуцполіція і дольмечери [35] та аґенти і обставили всі входи та виходи». Цей другий документ, також машинопис, також підпільний звіт Організації, суттєво коротший від «Протоколу» (обсягом усього 1,5 сторінки). Його назва — «Репортаж з перебігу облави під час премієри „Шаріка“ від дня 14. XI. 1943». На відміну від «Протоколу», він має не тільки дату, але й годину створення — 23 листопада, 00:35, і, що важливіше, підпис: «За спеціальними звітодавцями (учасниками) переповів РОБЕРТ». Є багато підстав думати, що цим «Робертом» був один із локальних лідерів і ключових діячів Організації (загине в лісовій криївці під час бою з винищувальним загоном совітів 1946-го, 27-річним, разом із дружиною, кількамісячним сином та парою-другою найближчих товаришів). Як випливає з підпису, сам «Роберт» у театрі того дня не був, його «Репортаж» є переказом свідчень інших, як він їх називає, звітодавців.

Ще одним джерелом є ті ж таки спогади Василя Яшана «Під брунатним чоботом». Залишається неясним, чи Яшан особисто перебував на той час у театрі, а чи знову маємо справу з переказом. Офіційне становище Яшана (заступник голови цивільної управи крайсгауптмана Гайнца Альбрехта) начебто зобов’язувало до присутності, ще й на почесному місці в перших рядах. Але його розповідь у книжці однозначно цього не засвідчує. Опис подій у театрі починається зі сторінки 101-ї: «Того дня йшла в театрі прем’єра веселої п’єси „Шаріка“. Під час третьої дії на залю впала поліція з шумом, криком і лайкою, як то ґестапо завжди вміло робити. Зі сцени усунули переляканих артистів. Будинок театру обставили іззовні так, щоб ніхто не міг утекти. Жінок і дітей відокремили і по якомусь часі відпустили домів. Мужчинам, які були розсіяні по цілому будинку, на бальконі і внизу, казали всім перейти на партер, і то на його північну половину».

Звернімо принагідно увагу на дещо дивну есесівську поблажливість щодо жінок і дітей — ніби досі їм не доводилося тисячами мордувати ні перших, ні других! Але те, що жінок і дітей справді відпустили доволі швидко, підтверджують усі без винятку джерела.

Нарешті ще одне, цілком особливе свідчення. Й особливе воно з двох причин. По-перше, тому що відбиває враження дитини, точніше, 14-річного підлітка. По-друге, тому що відкриває нам перспективу Іншого. Адже цей підліток, Тадеуш Ольшанський, майбутній автор спогадів, репрезентує польську сторону. «Котрогось із листопадових вечорів, — згадує він, — у театрі, призначеному тільки для українців і німців, мала відбутися прем’єра української п’єси для дітей (тут одразу дві неточності, але друга несуттєва, а до першої зараз повернемось. — Ю. А.). З деякою заздрістю я поглядав на святково виряджені українські родини — як вони вулицею Третього Травня прямували до театру. Нам, полякам, вхід було заборонено. Не для нас тоді було й кіно»[36].

Насправді не існувало жодної спеціальної заборони, яка ставила би поляків нижче за українців. Що справді існувало — це заклади nur für Deutsche, nur für Arier[37], доступу до яких не мали ні поляки, ні українці. Підрозділ есесівців, що того вечора ввірвався на виставу, було, до речі, піднято за командою просто посеред сеансу саме в такому арійському кіно «Вікторія», розташованому поруч тієї ж площі Міцкевича, за якусь хвилину-дві ходи від театру.

Те, що поляків нібито не було в театрі на прем’єрі «Шаріки», пояснюється не забороною їм відвідувати театр, а їхнім демонстративним небажанням відвідувати якусь там rusińską operetkę[38]. Ще чого не вистачало! Купувати квитки на якийсь безперечний примітив? Підтримувати культуру ворога? Хіба різуни-русини можуть узагалі мати бодай якийсь стосунок до мистецтва?

Тадеуш Ольшанський цих дуже ймовірних мотивів не ретранслює. Втім уже через кілька речень із його спогадів випливає, що принаймні одна полька на виставі таки була — медсестра Броня. Це вона забігла до Ольшанських просто з театру, як пише автор, «схвильована». «Вона була полькою, — визнає він, — але вийшла заміж за українця, від чого, зрештою, її застерігав мій батько, адже її наречений був затятим українським націоналістом». З її слів Тадеуш Ольшанський переповідає, що трапилось: «Після другої дії до театральної зали ввірвалося ґестапо. Перекрили всі виходи на першому поверсі й балконі. На сцену в оточенні ґестапівців із націленими на глядачів автоматами вийшов заступник шефа ґестапо Брандт (насправді на той час уже не заступник, а наступник Жахного Крюґера, тобто шеф ґестапо. — Ю. А.) і пригрозив, що кожен, хто поворухнеться, дістане кулю в чоло. Спершу обшукали і випустили з театру матерів із дітьми. Потім на сцені по черзі обшукували решту. В залі під кріслами знайшли багато зброї та гранати. Двох чоловіків дуже побили. Вже арештували і вивели близько сотні чоловіків, закутих у кайданки. Мабуть, українці готували якесь повстання, бо навіщо тоді приходити до театру озброєними?»

Це дуже влучний запит, над яким ще замислимося. Тим часом Ольшанський переказує одну з версій можливої відповіді: «Після вистави вони мали напасти на поляків і влаштувати погром». Але тут-таки визнає: «Зрештою, в поширенні такої інформації були зацікавлені саме німці».

Повертаймося до «Протоколу», а в ньому — до моменту, коли ґестапо відпускає з театру жінок і дітей, а всіх присутніх чоловіків пересаджує на північну (праву) половину партеру. Акторів, у гримі та сценічному одязі, зганяють туди ж. Поруч і маестро Барнич, автор «Шаріки» та циклу популярних карпатських танґо,