Читати книгу - "Останній спадок"

— Не переймайся, Олівіє, ми тут чудово розважаємося, — запевнив я подругу.

У вчорашній розмові Олівія не поставила жодного запитання про Максимове самогубство, вочевидь остерігаючись розбуркати мої страхітливі спогади. Вона вичікувала, коли я сам почну говорити.

— Ну… рада тебе бачити, Даліборе. — Жінка сором’язливо потягнулася обома руками для обіймів, і я відразу потягнувся до неї у відповідь. — Я сумувала за тобою.

— За ким? За тим нудотником? — розреготався Марко.

— Ну, на нашому потоці він був заледве не зіркою. Я б навіть сказала, що одним із найпопулярніших хлопців.

— Хто? Він? — Регіт став гучнішим.

Я кинув багатозначний погляд на Марка, а потім — на Олівію.

— А були й такі, — я вказав великим пальцем на чоловіка, що й далі заходився реготом.

— Більше, ніж того хотілось би. Що ж… сподіваюся, ви принесли вино, як ми домовлялись? — запитала Олівія під дзенькіт бокалів, які дістала із запорошеного, ще радянського серванта.

10

65 км на схід від Вашинґтона, США. 31 серпня, 2015 рік

Кабінет директора за площею був більшим за кабінети обох голів підрозділів, разом узяті. Тонована стіна відгороджувала його від решти світу, забезпечуючи тишу й затишок, а дві повністю скляні стіни й чотири потужні лампи під стелею перетворювали на щось подібне до освітленого прожекторами стадіону.

Під однією зі стін стояв великий свіжополакований дубовий стіл. Неначе демонстрація педантичності, у його правому куті виднілися рівненько викладені олівці й ручки. Порушувала картину нещадної «правильності» Гендерсона заповнена недопалками скляна попільничка, поставлена біля ручок.

Ніякого товстого килима на підлозі — лише тонкі й дорогі італійські дубові дошки. Уздовж білої стіни довга шафа з трьома секціями, відведеними під документи, одяг (переважно недешеві смокінги) і заставлений пляшками з елітним алкоголем бар. Навпроти столу два невеликі м’які крісла.

Білл Гендерсон гордовито височів над столом, а праворуч від нього горбився Ґреґор Бойд. Обоє шоковано тупилися в екран ноутбука.

— Що це за хрін?! — Коли відео закінчилось і посеред екрана з’явився напис «Play again»[55], Гендерсон уже не міг стримувати емоцій.

— Вінченцо Аллеґро, — сухо відповів заступник.

— Хто?!

— Виконавець з Італії.

Гендерсон силкувався пригадати хоч когось із виконавців європейського півострова, проте марно. Населення Італії ледь не стовідсотково ревні католики, тож і виконавці, по суті, там ніколи не були потрібні. Лише минулого року через підвищення відсотка біженців постало питання пошуку оперативників. Від таких думок у Гендерсона зачухалася потилиця.

— Ти ж казав, що там немає нікого з потрібним рівнем доступу.

— Немає.

— То якого дідька там узявся той Вінченцо?!

Бойд, пересунувши центр ваги з однієї ноги на другу, мовчав.

— Ну? Як він дізнався про Мелані Маєрс? This is classified information[56].

— Ще невідомо. Наразі контакт із Вінченцо Аллеґро обірвався. Щойно він вийде на зв’язок, дам знати.

Гендерсон угамувався й сів назад у крісло. Натиснувши на кнопку «Play again», переглянув надіслане італійцем відео вдруге.

— Та він псих! Бідолашна Маєрс, — сумно хитав головою Бойд.

— Вона б не приїхала назад.

— Знаю.

— То знаєш, що це був єдиний вихід.

— Знаю, — повторив Бойд. Понад усе він волів би, щоб цієї розмови ніколи не було. — Цікаво, що він зробив із тілом…

— А не плювати?

— Ні.

— Господи, — Гендерсон саркастично закотив очі, — знову ти зі своїм співчуттям.

— Просто обережність. Хтозна, хто знайде її тіло.

— Не переймайся, — відмахнувся Гендерсон, — відтепер вона ніколи не працювала на нас.

Ґреґор Бойд промовчав. Усе це не подобалося чоловікові, однак обов’язкова частина роботи не мусила приносити задоволення.

— І що далі?

— Будемо працювати, як і завжди.

Розмова затягувалася. Здавалося, жодному більше не вдавалося витискати із себе жваві коментарі.

— Готуйся до відрядження, — сухо видав Гендерсон.

— Якого відрядження? — Бойд здивовано скинув брови.

— Поїдеш до України.

11

Львів, Україна. 10 вересня, 2015 рік

— Ви, що, знущаєтеся? — мало не рипів Марко.

— Заспокойся, — мої мляві спроби втихомирити його нагадували намагання за допомогою дипломатичних «реверансів» спинити знавіснілого бика, — пробач, будь ласка, але інакше ти б ніяк не погодився поговорити.

— Звісно, ні!

Олівія, опинившись між двома сторонами конфлікту, відверто ніяковіла.

— Таки Даліборова правда, Марку, — спробувала втрутитися жінка, — ці символи мають сенс.

— Як же ви, членистоногі, мене задрали.

— Годі! — Американка різко піднесла руки вгору.

— Не годькай! Навіщо, дівко, це тобі? Окей, я розумію, той дебілкуватий, але ти… така на вигляд розумна й гарна жінка! Чим він переконав тебе повірити в ту його побрехеньку? Чи всі історики схибнуті на авантюрах?

— Я знав Максимового діда! — Обоє відразу замовкли. Тільки брехнею вдалося б змусити Марка слухати.

— Що?

— Пам’ятаєш, я розказував про прихід Максима й що той приволік дідів заповіт?

— Ну.

— Спершу я не згадав дідка, але вчора… Ігор Васильович Підгірський був моїм викладачем старослов’янської міфології. Точніше, викладачем на заміну. Бачилися ми лише кілька лекцій.

— Знущаєшся? А ти не думав, що сприймаєш вигадку за бажане? Що сплутуєш його з кимось або ж узагалі накрутив себе.

— Звісно, думав. Тому почав перебирати в голові всіх, хто б підтвердив мої здогадки. Майже з усіма одногрупниками я контакти розірвав чи й зовсім не мав. Пригадувати викладачів і випитувати в них марно: вони не зможуть не те що мене впізнати, а й розповісти, хто минулого тижня був на кафедрі. Я переглянув усі свої старі записники, акаунт у Facebook і натрапив на єдиного, хто хоча б якось мені допоміг і також був у Львові. Ми поговорили, і от…

Моя брехня здавалася такою правдивою, що я й сам починав потроху вірити в неї. Так, я зателефонував подрузі-американці, але не для того, щоби поговорити про викладача, який колись бував у нас на заміні. Насправді я потребував допомоги. Моральної, фізичної, розумової — байдуже. Єдиною, кому я міг довіряти тут, у Львові, була саме Олівія. Зрештою тільки Олівія. Вона радо вислухала мене та погодилася допомогти переконати Марка.

Марко пройшовся кімнатою, потираючи лице долонями, і зупинився за крок від мене. Олівія, аби відволіктися, прибирала зі стола порожні келихи з-під вина й тарілки, вимащені жиром смажених курячих грудок.

— Пробач, що втягнув тебе в це, але, вочевидь, тут усе серйозно.

— Ох, ти мене, скотино, таки доконаєш. — Буря нарешті втихомирилась, і в гримасі на Марковім обличчі знову можна було розгледіти його «фірмову» дурнувату усмішку. — Окей. Але я пам’ятаю, що той хлопець — земля йому пухом — казав, ніби дідок був простим столяром, так?

— Він міг закінчити викладацьку кар’єру й на пенсії почати працювати з деревом.