Читати книгу - "Що сказано"

довбала. І що з того, що вона молилася, турбувалася? А нічого. Думала про батька, Зенона. Який то був дивний чоловік; як вона любила його примарні відвідини. За життя його дотик був м’який, мов у кота. Вона пригадала ранок, коли Наталка хворіла, Ядвіги вдома не було, а їй пора до школи, що значило — треба заплести в косу її світло-русе волосся. На прохання доньки Зенон узяв щітку. Його пальці спадали її волоссям, наче дощ очеретом. Обоє стояли перед дзеркалом. Вона бачила його так ясно! Очі за грубими скельцями окулярів були такі ж далекі, як і тоді, коли він сидів у кабінеті за книжкою, курячи люльку. Граційні рухи рук. Які останні слова він тоді їй сказав? Що побачить її через тиждень? Ще один чоловік, який збрехав.

Стефан був їй за батька. Під кінець став недосяжний. Щось бентежило його від Різдва. Якось пополудні вона принесла йому юшки, а він різав папери і скидав їх у торбу, яку попросив спалити.

Пригадалось, як стара на судні казала, що вони тяжко страждатимуть, бо забули взяти своїх духів. Але вони не забули. Вона зробила все, що могла, аби заприязнитися з ними.

Вона роззиралася невидющим поглядом, не помічаючи вивірки, яка стежила за нею з-під голої форзиції.

Бо трохи погуляв між надгробками.

Нарешті пішов до телефонної будки на вході й подзвонив на роботу Аркадієві.

Поки той приїхав, Ластівка вирила яму на стопу завширшки і дві завглибшки, місяць уже зійшов і вона вже готувалася йти.

Вдома вона роззулася й упала на канапу, не скинувши пальта.

Наступного ранку, ідучи до ванної, хлопець побачив батька і матір на підлозі, у верхньому одязі, сплетених в обіймах.

-------

Вітер колихає гілля. Десь далеко плаче дитина.

Тур Забобон розплющує очі. Очі як місяці. Вони висвічують землю на кілька кроків попереду. Він позіхає. З рота вилітають кажани. Він чухає чорне бородате лице, а довгий, мов змія, язик вискакує й облизує вуса, цупкі, як ялівець. Облизує і крайчик бороди: вона спадає нижче колін й мішається з травою.

Він зголоднів. Це найперше. Однією рукою намацує десь у верховітті пташине гніздо, занюхане раніше. Пальці хапають дрозда, який прокидається вже десь глибоко в Туровому горлі.

Ситий, Тур підводиться. Просвердлює очима вікно другого поверху, врівень із його підборіддям.

А це хто?

Він нахиляється ближче, від його подиху тремтять шибки. Дві постаті зліпилися на підлозі. Жодної він не впізнає.

Він випростується, роззирається. В яких маленьких хатках живуть ці люди. Які химерні гілки ростуть із їхніх стріх. І стільки вікон. Що вони роблять, як падає сніг? Він глибоко дихає і старається думати, але думання дається йому нелегко.

Язиком намацує кістку між зубами. Тіло свербить. Він що, завжди був такий волохатий? Чи щетина пустила коріння, поки він спав?

Щось тут не те. Він знов зазирає у вікно, розглядає обличчя. Грубий, але щиросердий, думає він про Аркадія, що хропить уві сні. А Ластівчине обличчя десь бачив. Добра жінка. Благослови їх, Боже! Вона, бач, ще й родичка, — і звідки це впало йому в голову? Іноді слова спадають на думку прямо з повітря.

А де Ольга, його дружина? Татари. Мацає за чашами з черепів на шиї, але нема. Він нюшить повітря, ніс його морщиться, наче велетенська гусениця. Трутизна, думає він. Повітря смердить отрутою, немовби десь поруч якийсь ворог палив згубне зілля.

Краєм ока помічає вивірку. Рука його скидається, мов яструб.

Так. Голод. А потім що?

Місце знайоме. Він бачив його раніше. Це не Роздоріжжя, але він тут бував.

Він дивиться вглиб коридору століть позад нього, тоді уперед. Бачить лиця дітей, що народилися в його дітей; пригадує свою матір, всміхається; бачить висхле обличчя бабусі, хмуриться і суне назадгузь через зарості, продирається межи сосон, голки впинаються в його лускату шкіру, а він глядить униз, на землю. Пальці його ніг проростають корінням.

Він заглядає в інше вікно. Хлопець, якому пора би вставати до школи, метається уві сні.

Ближче, нижче. Що сниться оцій дитині?

Тур пирхає. Якась мара, ледь схожа на людину, ворушиться в саду. Якесь єство — сама, що не є, сила, жага і любов — вдивляється у вікно будинку в Фрі-Фоллі, штат Нью-Джерсі. Ноги його глибоко вгрузли в землю. Він шкребе підборіддя і дивиться в небо, немов сподівається прозріти хмари і темряву за ними. Кора поволі накриває його шкіру. Він скидає голову до неба і сміється.

Інформація видавця

УДК 821.111(73)'06-3=161.2

М48

Перекладено за виданням: Melnyczuk, Askold. What is Told: a novel. Winchester, MA, Faber&Faber, 1994.

Це художній твір. Усі персонажі — витвір уяви автора.

Будь-яка схожість із реальними особами випадкова.

© Аскольд Мельничук, 2017

© Олена Фешовець, переклад, 2017

© Оксана Луцишина, передмова, 2017

© Богдана Давидюк, обкладинка, 2017

© ТОВ «Видавничий Дім “КОМОРА”», 2017

ISBN 978-617-7286-20-1

Літературно-художнє видання

Аскольд Мельничук

Що сказано

Роман

Переклала з англійської Олена Фешовець

Випусковий редактор Оксана Плаксій

Редактор Марія Габлевич

Коректор Алла Костовська

Обкладинка Богдани Давидюк

Макет і верстка Миколи Ковальчука

♦

ТОВ «Видавничий Дім “КОМОРА”»

вулиця Кудряшова, 3, офіс 133, Київ, 03035

www.komorabooks.com

+38 044 221 05 84

komora.books@gmail.com

Свідоцтво ДК № 4588 від 31.07.2013

♦

Формат 84x108 1/32.

Папір книжковий полегшений. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 10,92. Обл.-вид. арк. 6,14.

Наклад 1000 прим. Зам. № 17-059.

В макеті використано цифрові шрифти Андрія Шевченка «Arsenal», «Bandera» та «Osnova».

♦

Надруковано ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”»

вулиця Віскозна, 8, Київ, 02660

Свідоцтво ДК № 2715 від 07.12.2006

Аскольд Мельничук

М48 Що сказано: Роман/Переклад Олени Фешовець, передмова Оксани Луцишиної. — Київ, Видавничий Дім «КОМОРА», 2017. — 208 с.

ISBN 978-617-7286-20-1

УДК 821.111(73)'06-3=161.2

Про автора

Аскольд Мельничук (нар. 1954 р. в Ірвінґтоні, штат Нью-Джерсі) — американський письменник українського походження, перекладач (зокрема сучасної української літератури), засновник легендарного літературного журналу AGNI. Автор п’яти романів. Дебютний роман «Що сказано» (What Is Told, 1994) увійшов до списку найпомітніших книжок року за версією New York Times. Другий, «Посол мертвих» (Ambassador of the Dead, 2002) — також про українських іммігрантів у США, — потрапив у десятку найкращих американських романів року за версією Los Angeles Times.

Лауреат численних відзнак та нагород, зокрема премії Джорджа Джаррета за видатні заслуги перед суспільством у галузі літератури