Читати книгу - "Майстер корабля"

Добре виконана робота — це спортивний рекорд, після якого солодко ниють руки і трохи шумить здорова голова. Таким рекордом стояли перед нами два рулони плівки, кожний по триста метрів. Як же ж ми працювали! Маючи під рукою невдосконалені інструменти, старі розчини хімікалій, що нерівномірно виявляли плівку, поганий приплив повітря до барабанів, де сушилася плівка, — ми працювали наче з натхнення. Кожний з нас у той же час зберігав хвилини. Це було чудове полювання за хвилинами! За ці години ми зробили безліч винаходів: що моталка з жовтою ручкою на дві хвилини скоріше змотує, не дряпаючи плівки; що малий барабан хутчіш крутиться, біля нього витяжна труба, і плівка, на ньому сохнучи, зберігає нам кілька хвилин; що ацетон для склеювання шматків плівки треба трохи-трохи нагріти в руці; і багато іншого, що тепер здається зовсім дрібницею, а тоді відогравало велику роль і впливало непомітно, але вперто на наше полювання за хвилинами. Крім усього, я мусив виграти собі півгодини для того, щоб проглянути сумнівні шматки на екрані до монтажу, а перед десятьма годинами вечора — ще півгодини на перегляд остаточно змонтованого фільму: шістсот метрів по 5 — 6 хвилин на кожну сотню. В очах же в мене стояла Тайах. Я витирав губи, ніби стираючи її поцілунки, і передо мною пливло тоді рожеве марево. Я випускав із рук плівку, вона падала до мішка, як блискуча гадюка, і там ворушила хвостом. У такі моменти я нічого не бачив перед собою, а лампа, що світила за матовим склом, здавалася мені місяцем, що розплився в нічному тумані, або — соняшником, який іноді виринає подорожньому з туману, що восени обволікає ї степи, і дороги, і розквітлі жовті соняшники.

Я встиг побачити Тайах удень, повертаючи з особняка, де знімав комісара та міністра. Я їхав машиною. Було людно на вулицях, шофер не міг ніяк розігнатися. Я її побачив на розі, коли вона піднесла руку догори, зупиняючи мою машину. Поруч неї стояли Богдан і Сев. її обличчя було без міри радісне та схвильоване. Сев похмуро жував папіросу. Богдан стояв осторонь і робив вигляд, ніби його зовсім не стосується вся гра. Він був увесь новий і аж шелестів. “Дружочок, любий!” — скрикнула Тайах, підбігаючи до авто. Я відчинив дверцята й одразу ж потрапив до неї в обійми. Вона мене тричі поцілувала, незважаючи на публіку, що йшла повз нас. Та я відчув, що це були якісь винуваті поцілунки. “Ти вільний, Дружочок?” — запитала вона, мнучи рукою мою краватку. “Ні. Я звільнюся лише після 10-ї”, — промовив я тихо. “Мені вони вже казали, та я хотіла, щоб ти раніше”, — сказала вона капризним тоном. Я повторив свою фразу. Щось їй здалося дивним у тоні мого голосу. Вона подивилася мені в вічі безконечно щасливим і несміливим поглядом, її очі благали. Я переборов себе й обняв її легенько за плечі. “Не треба, радість моя, боятися”, — сказав я голосом, який дзвенів так, ніби він ніколи не міг перерватися. Шофер махнув рукою, тороплячи їхати. Я нахилився до Тайах і заплющив на секунду очі, відчувши її губи. Наче я від'їздив кудись без повороття. Я сів до шофера, залишивши тінь на Богдановім обличчі й зовсім похмурого Сева.

Я раптом приходив до пам'яті, діставав упалу плівку і входив до темпу справ, наче очунюючи після довгої млості. Плівка, як жива істота, розважала мене. А товариші по роботі приймали мою коротку задуму як хвилини натхнення, ходили тоді на пальцях і притишували голоси.

Нарешті я добрався до плівки, що її знімав Богдан з Севом та американцем. Я трохи пожвавішав і почав наспівувати якусь мелодію. О, це так нагадувало їхні різноманітні душі! Я пізнавав оператора в ракурсах і в карколомних точках знімання. В одному місці я відчув, як плавко колишеться в повітрі кіноапарат, разом із оператором і, очевидячки, разом з тією спорудою, на яку витягла їх невгамовна професія. Іншим разом апарат знімав так близько від води, що чергова маленька хвиля ніби заливала об'єктив, а з ним — і екран. Крейсер тоді здавався дитячою забавкою й, у всякому разі — набагато меншим за хвилю. Я пізнавав Сева, його людську думку в кадрі, де на першому плані стоїть спиною Богдан, біля нього рухається прапор, а вдалині стріляє білими димками швидкострільна гармата крейсера. Сев дав перевагу прапорові і змусив глядача стати поруч нього і, завмираючи від страху перед гарматою, проклясти зброю боягузів. Я пізнавав Богдана в кадрах, знятих із сіна на дубкові. Якась соломинка нависла над об'єктивом, потім друга й третя, ось і цілий кущ виткнувся з нижчого краю. Складалося чудне враження подорожі біля крейсера на острові з трави, і крейсер ставав ніби сам непорушним острівком, коли біля нього пливла земля і пливли трави. Я пізнавав усіх трьох в чудних і чудесних шматках плівки, що я проглянув. Проте її я відклав, мені вона не годилась, їй Сев сам колись дасть місце в своєму фільмові, посеред плавань корабля, якого творили ми гуртом.

Годинник невблаганно цокотів на стіні. Вже довге проміння вечора простяглеся по кімнаті з сушильними барабанами. Лабораторія безлюдна. По одному, по двоє кінчали свої частки роботи лаборанти і бажали нам щасливо залишатися. Нарешті вся плівка лежить ліворуч від мене на столі, а, крім мене, в кімнаті залишилось тільки троє: монтажниця, механік, що міг мені показати на малому екрані кожний шматок фільму, і шофер, який, поставивши машину у дворі перед вікнами лабораторії, зайшов пересидіти нудний час чекання, його домчвка була близько фабрики, але люди завше люб-. лять бути щирими й запопадними там, де їм цього самим хочеться. Шофер мав відвезти мене з картиною до Будинку армії і флоту. Монтажниця хутко клеїла шматки плівки, клацала машиною, намотувала плівку на рулон і була люта, як тигр, якому дають їжу маленькими шматками. Я не встигав їй вибирати кадри. Годинник пробив дев'яту. Роботу майже закінчено. Маючи ще годину, я був цілковито забезпечений від помилок. Ми пішли до кімнати для переглядів, і механік швидко пустив апарата. Дивилося картину нас троє. Шофер сів біля монтажниці.